Валерій Шевчук - Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим

– Мені не подобаються твої думки, – почув я біля себе знайомий голос.

Ну, звісно, те місячне проміння якось дивно перехрестилося, переплелось, і я побачив синю постать, крізь яку просвічувалося вікно, синє обличчя повернулося до мене: ні, цього разу воно не сміялося.

Говориш дурниці тому, що хочеш виправдатися, але кому потрібні твої виправдання, коли їх ніхто не чує. Говориш, що вчинки і вчиненята не гинуть, але люди пам'ятають їх тому, що надто високої про себе думки. Бо існують лихі вчинки, записані і незаписані. Записані, може, й справді лишаються, а незаписані зникають, як листя і як самі люди. З листям зникають і з людьми. Спробуй перерахувати листя на деревах, а де воно дівається на наступний рік? Ваші ж учинки і вчнненята теж, як те листя, бо і їх не перелічити. Що було б зі світом, коли б усе оте дрібне й нікчемне тримав у пам'яті своїй? Стережися одного, – сказав сакраментально синій чоловік і присів на моє ліжко, щоб твої вчинки, хай і найменші, не були записані. Бо найменший із записаних лихих учинків стає гіршим від найбільшого незаписаного. Знаєш казку, що люди мені на душі записку кров'ю дають? Це давня качка, і вона не така дурна, як це здається простим умам. Дають це так, але тільки тоді, коли свої гріхи записують. Бо не гой злочинець, який злочин учиняє, а той, кого за той злочин засуджують. А що таке засуджують? Це значить, що його злочин записується. Отже, ніколи нічого в цьому світі не записуй. Може, від того станеш нічим, як оте впале листя але ніхто тебе й не судитиме, тобто чистий лишишся.

– Але чому говориш це мені ти? – спитав я самими вустами.

– Бо я теж умію любити й співчувати, – сказав синій чоловік.

– А може, тобі подобається, що людина перетвориться в ніщо?

– Може, й так, не знав; відказав задумливо синій чоловік. – Але в своїх діях і я керуюся поняттями честі. Саме тому я й хочу, щоб ти не чинив своїх дурниць необдумано.

– Гаразд, – сказав я. – Обміркую!

– Обміркуй, – сказав синій чоловік. – Добре подумай!

Але я свою історію вирішив усе‑таки записати і оце викладаю її з усією безсторонністю, на яку здатен. Бо вірю у зворотнє: злочин не засуджений удвічі більший од засудженого. Вчинок неосуджений проростає бур'яном у нащадках наших і ближніх, розростається і випиває із землі її поживні соки, а вчинок осуджений – це бур'ян виполений. Через це коли хочемо, щоб на городі нашому виріс плід, ми бур'ян з нього маємо виполоти. Але бур'яну не виполеш, коли в тебе заплющені очі – пальці наші не настільки чутливі, щоб розрізнити, що росте для плоду, а що до того, щоб плід заглушити. Синій же чоловік воліє, щоб ми пололи все підряд: бур'ян і те, що росте для плоду. Ось чому я сиджу й трачу час для цього писання, хоч і не впевнений, що це писання комусь у майбутньому згодиться й освітить душу. А не впевнений я тому, бо той синій чоловік у дечому мас рацію: ми в цьому світі й справді наче листки, доля котрих колись опасти із дерева життя і стати гноєм для життя нового…

Я зустрівся з Мирославиним залицяльником того вечора випадково. Блукав по Долині Джерел сумний, малий і неприкаяний. Спершу пішов на ту гору, за яку щовечора сідає сонце. Тут пахло нагрітим каменем, квітами і скошеною травою: хтось траву покосив і залишив сушитися – її вже взяло сонячним тліном. Сюрчали цвіркуни, однодушно, завзято, натхненно: між камінням шурхали, тікаючи при моєму наближенні, ящірки. Я пішов до саджалки, тієї ж, у якій був утопив одежу батькового кривдника – тут купалися хлопчаки, з галасом розбиваючи воду. Збоку, біля Чортової кузні, сиділи каменярі, половину обличчя яких затуляли величезні окуляри, і тесали надмогильні плити. Я зупинився біля лабрадоритного відшліфованого просто кутника, на ньому було написано, що тут спочиває вічним сном… прізвища ще не вибили. Натомість написано було дати життя – смерть позначалася біжучим роком.

Я сів на скельку над саджалкою й дивився, як купаються хлопчаки і як плавають білі, аж світилося їхнє пір'я, качки. Побачив я там і батькового кривдника, той став ще грубіший і сидів у світло–синій майці та в довгих чорних трусах – ловив у саджалці рибу. Вряди–годи підсмикував вудочку, і на ній теліпалося щось таке дрібне, що й розгледіти було важко з того місця, де я сидів. Я подумав, що оце чудо в майці і трусах – батько однієї з найчарівншшх дівчат, які живуть у цьому кутку, і вирахував, що та дівчина мала б уже закінчити школу. Колись уразився нею ще школярем і відтоді не оминав її увагою, це хоч траплялося нечасто. А вона з кожним роком розцвітала все екзотичніше. Це не була ота тиха ясна врода, що нею світилася Мирослава, це була краса виставна, виклична, вражаюча. Але зараз про Юліану я подумав тільки мимохіть – тихий смуток мене колисав. Покинув саджалку й рушив до того місця, де колись улаштував схованку Пепа. Пепа давно з околиці зник, казали про нього, що він не вилазить з тюрем. Повернеться на місяць додому, знову щось украде і повертається у краї невідомі. Його вітчим помер, а мати стала суха і плоска, як дошка. Очі в неї повилазили з орбіт, а на шиї витинався борлак, очевидно, хворіла на базедову хворобу. Камінь біля Пепиної схованки лежав на місці – цікаво, чи є під ним і зараз тайник? Ні, мені було те нецікаво.