Валерій Шевчук - Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим

– Ну, я пішла! – сказала дівчина і пішла й справді, звабно похитуючи клубами.

Тоді я не стримався й вибухнув. Бо й справді, навіщо мені ці ідіотські пристрасті, коли той, задля кого це робиться, байдужий і спокійний, як пісок. Я назвав Владека паршивим бабником, хоч то могла бути й справді його однокурсниця, як він мені пояснив; я почав іронізувати і розхвалювати його суперника, хоч те знову‑таки мене не прикрашало. Але сьогодні в мене такий уже нещасливий день. Я не без задоволення оповів оцьому вихолощеному кнурцю про бійку, яку той мас відбути зі своїм суперником, – треба ж його якось розворушити, і щоб зрозумів, що я киплю і мщуся за оті балачки з фандолеткою. Те слово його дратувало, і я зумисне часто його повторював. Я сів по–турецькому і відчув, що вода, випита з тієї колонки, в мені кипить, що з рота і з усього тіла в мене пашить парою, та й пісок піді мною був розпалений, як присок. Грав уже роль єзуїта і перед Владеком, отож запропонував йому запросити Мирославу в кіно, адже вони в дружніх стосунках, а я виведу на них отого залицяльника – всі єзуїти мають одну спільну рису: вони хочуть, щоб цілий світ ставав єзуїтами. «Стань же єзуїтом і ти. Владеку!» – численно закликав я.

Але Владек цього разу повів себе інакше. Він перекинувся на спину, і на вустах його заграла лінива, а може, й блаженна усмішка.

– Ти гарний приятель, Віталику, – сказав він розмлосно, – але сказати відверто: Мирослава не так мій інтерес, як мамин – це в неї idea fix: з'єднати нас. І скажу тобі відверто: коли б Мирослава не брикалася, я б на це, може, й пішов. Але воювати за неї в мене немає ані бажання, ані енергії.

Я тепер знаю, що таке сонячний удар. Сонячний удар – це коли в голову тобі поціляє кульова блискавка, і ти вже не людина, а мала калюжка смоли. Щось таке відчув я, слухаючи байдужий і млосний голос свого приятеля, задля якого з такою наполегливістю псую існування собі та іншим цілком невинним людям. Я не знав навіть, що відповісти, хапнув ротом повітря і пробелькотів щось дурне про чоловічу гідність.

– Чоловічу гідність, – пролунав той‑таки бридашний і лінивий голос, – залиши собі…

Я кипів. Ні, це справді щось незбагненне: чи він, цей Владек, без кісток, чи без душі?

– Не сердься. Віталику, – повернувся на живіт Владек. Якось мені все це обридло. А так чудово лежати на піску й нічогісінько не думати.

«Воістину!» подумав я, розширюючи очі. Дивився на засмаглу спину – виплекане, правильних пропорцій тіло, стрункі ноги, зарослі золотими волосинами, біляву голову, набиту тим‑таки піском, який де–не‑де прозорими зернами поприліплювався до тіла; мені у вуха ввірвався галас пляжу, верещали дівчата й діти, ляпалися водою, і бризки синьо розліталися навдокіл; справді, подумав я, чи зі своїми іграми не ускладнюю даремне життя і кому вони потрібні, оці мої ігри?

Я сказав своєму піщаному приятелю:

– Те, що ти сказав, достойна відповідь для кнура, якому дали по носі.

Владек повернув до мене прегарний профіль.

– Хочеш мене розсердити? – спитав він, і я побачив на його вустах півусмішку.

Тоді я встав. Нічого мені було тут робити. Але злостивість, якою був сьогодні переповнений, не покинула мене.

– Поки що розсерджений я, – мовив гордо. – Adieu, mon plaisir! [1] Прощай, моя радосте! (франц.) – І раптом стрельнув останнім, чим міг. – Може, перебалакати мені з твоєю матір’ю?

Отут‑то Владек по–справжньому злякався. Підхопився і принижено попросив, щоб я цього не робив. Тоді я, сколихнутий од відчуття влади, яку маю над цим безвольним красунчиком, поставив вимогу, щоб він не ліпився принаймні до тієї фандолетки.

– Гаразд! – понуро згодився Владек. – Ходімо додому разом.

Ми й справді пішли додому разом, але з нами пішла й ота стіна, що нас розділяла. Йшли за метр один від одного й мовчали.

І тільки коли перейшли греблю, Владек зупинився.

– Вибач, сказав він, дивлячись у бік. – Я й спочатку думав, та й тепер переконаний: не треба було тобі ходити до того хлопця.

– Старався для тебе, – відказав я, дивлячись убік.

– Знаю, – мовив Владек і зирнув у бік Мирославиного дому. – Але мені здасться… по–моєму, ти перестарався…

– Виправлюся, – сказав я, гордо зводячи голову, – тобто більше старатися не буду.

– Вибач, – повторив Владек, і по його обличчю ковзнула винувата усмішка…

– Гаразд! – мочив я, – відчуваючи, що душа мені розтерпає. Але мені тебе жаль.

Мені жаль себе теж, – відповів Владек і знову зирнув на Мирославин дім. – Але порядніше мені буде цю дівчину забути…