Валерій Шевчук - Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим

– А що я кажу? – промовив серйозно чорт, повертаючись до мене, він уже не всміхався. Коли хочеш стати чимось у цьому світі – впадь. поклонися мені і ним станеш Хочеш стати начальником, людиною помітною, впадь, поклонися мені і ним станеш!

– Це не твої слова, мовив смутно я. – Десь їх читав.

– Ясна річ, що читав. Іван Вишеиський. Твори, сторінка ікс.

Але я не про те. Я про інше: той, хто живе добром, не для себе живе, а значить, у світі нічого не здобуде; той, хто себе умалює, себе умалить справді, а хто себе винищує – вивищить! Хочеш збагнути світ і стати в ньому своїм, спробуй жити не тільки просто, але й навпаки. Зроби щось добре й перевір: чи ж до добра ти? Зроби зло і перевір: а може, ти до зла?

– А коли до зла? – спитав я.

– Значить, живи злом. Живи тим, для чого зроджений, адже сам кажеш: нема тарного без бридкого.

Я сидів на порожньому танцмайданчику і був наповнений чорним вітром. Той вітер гойдав мене й колисав. Я думав про Мирославу, і не освічувалась у мене від цієї думки душа, я думав про її хлопця, і не мав уже тієї втіхи, коли милувався з їхнього щастя. Я думав про Владека Шарого, і мені в серце вповзав маленький чорний черв’ячок. Ні, я не хотів до кінця додумувати тієї думки, образом якої і став отой черв’ячок, але я її від себе не проганяв.

Саме це я й хотів тобі сказати, підморгнув мені чорт. – Давно помітив: з тобою ми ще порозуміємося.

– А може, й ні, – сказав я, дивлячись на синіх танцюристів. Вітер загнав на танцмайданчик учорашнього вхідного квитка і ганяв його, ніби кіт мишу.

– А може, й ні, – сказав вигаданий мною рогатий співрозмовник. – Адже й ти, як той твій приятель Владек, – гутаперчевий…

Йшов Долиною Джерел, закусивши губу. Над головою в мене висіло чорне сонце, а в грудях билося чорне серце. Довкола росла синя трава, а на деревах тріпотіло синє листя. Всі квіти, що їх бачив я, мали чорне пелюстя, а вода Кам’янки, на яку я дивився, стала біла, як молоко. Чорна стежка бігла під моїми ногами, а руки мої стискали в кишенях курточки кулаки. Я йшов і ні про що не думав, бо хіба можна про щось думати, коли в синій траві виростають чорні квіти, а побіч стукоче ратицями і важко дихає, вряди–годи хапаючись за моє плече, прозоре сине створіння, котре я вигадав.

У тебе, ясна річ, казало з придихом створіння, ніяких виграшних шансів у цій історії нема. Але матимеш, як я гадав, із того певний пожиток, принаймні повернеш дійових осіб вистави, яка почала гратися на цьому кону, – створіння повело рукою, – на позицію, з якої вони свою гру починали. Що в тому лихого? Пам’ятай одну істину, – казало створіння, – коли Мирослава вийде заміж, байдуже, чи за Владека, чи за того хлопця, вона для тебе погасне – всі оті тимчасові сонця живуть короткий вік. Вони, як оті квіти з чорними пелюстками: сьогодні вони є, а вночі їх пожере вічність. Отож знаєш, що тобі найліпше вчинити?..

– Скільки можна про одне й те ж балакати? – огризнувся я.

– Ша, мовчу! – сказало створіння. – Ми вже й справді порозумілися.

Я йшов, а той чорний вітер плівся вслід за мною. Був моїм хвостом, продував мене наскрізь. Але тільки завдяки йому я й відчував у собі ту похмуру рішучість, яка й дозволяла мені рухати немалими своїми ногами по чорній стежці.

Раптом я зупинився. Ні, евгг був як світ, це я вигадав: і чорну стежку, і чорні квіти. Все було ясне й залите яскравим світлом літнього дня. Навіщо ж тоді стою в цій долині, навіщо вигадую собі пригоди, навіщо хочу влізти в чуже життя і щось у ньому поставити по–свосму? Я маю зобов'язання перед приятелем, але чому він сам не бореться за власне ііцістя і чому мовчки згодився на ті недостойні методи, які я і йому запропонував? Вигадую оці маленькі пристрасті, бо мені простісінько стало нудно в цьому світі, але хто мені давав на них моральне право? Чому я захотів сколотити чийсь спокій І чому раптом позаздрив на чуже щастя?

– Повертай, – сказав, беручи мене під руку, той синій і рогатий, що я його вигадав.

«Повернутися куди? – спитав себе я. – Додому, де порожні кімнати і лежать прочитані книжки? До Владека Шарого, який сподівається, що я його неприємності влагоджу? Чи, може, повернутися на той порожній танцмайданчик, на якому відчув я себе ще меншим і потворнішим, ніж є? Ні, гра – це гра, – подумав я. Отож, коли з екрана хтось цілиться в тебе з пістолета, це ще не значить, що йото куля неодмінно тебе вб'є чи поранить!»

Дихнув на повні груди голубим і запашним повітрям Долини Джерел і знову почав пересувати свою сорокап'ятиномерну взувачку по чорнісінькій стежці між синьої трави…