Валерій Шевчук - Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим

Кивнув мені й пішов, а я знову стояв і знову дістав щось таке, як сонячний удар. Він із тієї історії виходив, як завжди, чистенький, а я був обкаляний багном. Багном, яке сам наколотив. З очей мені раптом бризнули сльози, і я, кусаючи губи, чимдуж побіг додому, щоб сховатися від світу, а передусім від самого себе…

Наступні кілька днів я ходив ніби прибитий. Світ мені посірів, і я не міг ні на чому зосередитися. Пішов на човнярську станцію, взяв човна, сів за весла і ганяв від електростанції до пішохідного мосту, а звідти назад. Зрештою катання мені набридло, і, як завжди, коли почував на душі смуту, рушив я до милого мені дому Андрія Андрійовича та Олени Артамонівни. Тут мене зустріли з обіймами; Андрій Андрійович почав демонструвати мені свої книги, а одну під чудною й гарною назвою «Золоті лисенята» дав мені й почитати, загорнувши перед тим охайно в газету і строго, як завжди, наказавши, щоб перед читанням мити руки. За останній рік Андрій Андрійович здав: посивів і зігнувся, а його розлогий бас уже не рокотав на цілу хату, а став тихіший, із задушливими нотками – у старого відкрилася астма. Саме з цієї причини він уже не співав.

– Шкода, Віталію, – сказав він мені, що ти без музичних здібностей. Я б тобі подарував свою милу приятельку, він зирнув у той бік, де стояла зачохлена бандура.

Потім ми пили чай з варенням Олени Артамонівни; сонце, як і раніше, протягувало крізь вікно золоту стягу і пасмугами лягало на стіл. Дзвеніли, б'ючись об тонкі стінки старої порцеляни, срібні ложечки; Олена Артамонівна згадувала своїх учнів, а Андрій Андрійович мовчав – у його очах поселився якийсь не звіданий раніше смуток.

Я пішов з того дому, не зцілившись. Потім читав «Золотих лисенят» – чудова і трохи дивна книжка, і від того мені зробилося ще смутніше. Тоді я згорнув книгу і пішов блукати.

Увечері повернулася з роботи мати, ми вечеряли, по тому мати поралася по господарству, а я вийшов надвір і довго дивився, як умирає вечірнє сонце.

В один із таких вечорів я й побачив Мирославу. Вона йшла вулицею, сонце яскраво освітлювало її постать, лице мала, як завжди, прегарне, але цього разу я уздрів на ньому щось нове – це було обличчя щасливої людини. Але не здригнулося моє серце і не захвилювався я, а мовчки відступив у глибину двору; зрештою, вона пройшла повз наше обійстя, мене не помітивши. І я раптом збагнув, що ця дівчина мені по–справжньому чужа, що вона вже не та принцеса із казки, не одне із сонць, яке освітлює наш будень, – то сонце, яке для мене погасло. Дивна вийшла річ: адже саме цього я й боявся, адже і єзуїтом я став, тобто єзуїта грав, не так для свого приятеля Владека, хоч і не без того, а щоб зберегти її для себе на цій вулиці. Може, й справді має рацію Владек – я перестарався. Перестарався й убив одну зі своїх казок вже хоч би й тим, що хотів зберегти її для себе за будь–яку ціну.

Я не дивився вслід дівчині, бо не мав на те морального права. Дивився радше, як умирає вечірнє сонце, цвіркуни тихо співали і цвіркотали вечірній реквієм. Дерева позавмирали і ніби тривожно вслухались у вечір.

Я повернувся додому й дочитав «Золотих лисенят». А потім спав без сновидінь, бо ніколи не сняться мені сни, коли буваю смутний. Вночі я прокинувся – місяць світив у кімнату. Лежав і думав про чудові книги, яких ніхто не знає, бо вони чомусь загубились у часі; про золотих лисенят, які увійшли в мою кімнату разом з місячним промінням; про казки, які вмирають у нас завдяки нашій таки безрозсудності; про сонця, які гасимо, бо в театрі життя починаємо грати ролі, собі невластиві, а потім страждаємо; про синього рогатого і хвостатого, який уже тим може існувати, що впускаємо ми його в свої думки та уяву; про порожні чорні стежки, по яких скачуть жаби, істоти корисні й безневинні, але вже тим бридкі й небажані що почварні. Я й сам одна із таких жабок у цьому світі: виліз на чорну стежку і скачу, ляпаю лапами в холодний порох, місячне проміння поколює мені тіло крижаними голками, а я скачу й скачу, ніби втому є якийсь глузд; жодна ніжна істота не візьме мене в руки і не зігріє своїм теплом, а раз так, то і я ніколи не перетворюсь у принца. Подумав раптом, що у тих казках про зачарованих у жаб принців заховано велику житейську мудрість: скільки нас є у цьому світі, котрі вийшли на чорну стежку і скачуть, скачуть, сподіваючись, що, може, хтось прекрасний нами не збридить, що, може, й поцілує, що хтось зуміє додуматися: плакатні герої, кіноактори, позитивні герої книжок – всі оті гарні, білозубі, бездоганні, не завжди гарні, білозубі й бездоганні насправді. Що людина, як вістить одна із давніх побрехеньок, це істота і вивернутим нуттром: в одних вивернуто назовні гарне й привабне, а всередині жаб'яча шкура, а в інших навпаки, і тільки у якихось випадкових ситуаціях трапляються винятки з цього правила. Ось чому люди придумали ще в глибоку давнину оту дивовижну казку про жабу–князенка чи жабу–князівну (тих, у кого подоба почварна, а все гарне й чудове всередині). Але я не був настільки дурний щоб не зрозуміти іншої істини: оте бридке й гарне в людини не завжди буває отак чітко розділене, часом воно змішується аж так що годі розібрати, де одне, а де друге. Часом нам здасться, що ми скидаємо із себе жаб'ячий кожушок, а насправді його одягаємо і навпаки ось у чому маємо бути постійно на сторожі. Нам здається, думав я у ту парку місячну ніч, дивлячись, як тремтить у моєму помешканні розвішане ніби мережі, місячне проміння, що всі оті вчинки чи вчнненята, вкоєні нами, вмирають після того, як сонце умре на ніч, а насправді вони не вмирають – всі наші вчинки і вчнненята творять нашу істоту бридку, хоч поверх маємо гарну подобу, чи гарну, хоч поверх наша подоба жаб'яча. Але горе нам, коли перестанемо розрізняти, де жаб'яче, а де гарне, горе нам, коли своє жаб'яче назвемо чудовим.