Валерій Шевчук - Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим

Я не хочу себе обілювати в цій історії, та й чи обілення це, коли признаю, що тоді в мені чорний вітер гуляв. Але я, можливо, трохи актор, притому комедійний. Десь читав, що комедійні актори, а також письменники–гумористи (поза сферою фахової діяльності) народ досить понурий: на жаль, у житті я досі зустрів лише одного комедійного актора – і це я сам. Отож, коли вдавав із себе блазня, чи справді я ним був? Чи актор, котрий грає з великим успіхом негідників, справді має в собі щось від негідника? Чи, зрештою, негідник, чинячи недостойно, не тішить себе думкою, що насправді він інакший, а чинить негідно під тиском обставин? А може, в ньому поселяється спортивний азарт, а може, в ньому гуляє чорний вітер, і людина безсила перед його тлінною силою? Не відаю, знаю тільки те, що, йдучи до Мирославиного залицяльника, я вирішив зіграти роль єзуїта. Кілька разів дорогою зупинявся, бо грати цю роль мені не вельми хотілося, але щоразу в мені заговорювало самолюбство, i я йшов далі, аж доки не побачив, що на кін вийшов дійовий персонаж цього фарсу, який нервово ходив стежкою туди–сюди, нібито хвилювався, ніби невимовний сум терзав його, а чого? Від чого може терзатися отакий вродливий, здоровий парубійко, коли всі стежки й дороги самі кидаються йому під ноги? Чи відчув я тоді злість до того щасливого залицяльника? Очевидно, ні. Але відчув у собі готовність зіграти роль єзуїта і з більшим чи меншим успіхом, і її зіграв. Не хочу переказувати нашої розмови (її переказано в «Білих палацах хмар». Примітка автора) і не тому, що вона мене не красить, а тому, що мені й зараз неприємно про те згадувати. Тоді, на зеленому березі, біля тихої, плюскотливої річечки я вчинив усе, що надумав, – не тільки очорнив в очах того хлопця його дівчину, але й пригрозив йому фізичною розправою (до речі, чи збагнув Мирославин залицяльник, що перед ним комічний актор?). Ясна річ, що фізичну розправу мав учинити Владек Шарий, отой чистюля – мамин синок і пестунчик, який навіть мухи уникав розчавити, а волів ту муху безкровно з хати вигнати. Розрахунок мій був простий: у світі боягузів більше, ніж людей сміливих. Хіба сподівався я, наприклад, що Владек, хоч і неохоче, а таки згодиться на нечесний план оббрехати Мирославу? Владек згодився, але в негідники потрапив не він, а я, бо мені випала необхідність робити цю чорну роботу, то чи ж належить мені відступати від власного задуму, хоч, може, я тим задумом хотів вивірити чесноти свого приятеля? Колись, в історії з Пепою, я теж став на межі між добром і злом. Але тоді я був чесніший і сильніший, ніж тепер, і причина тому проста: не відчував я себе ущербним. Цього разу все було складніше: ота зневага, якою мене наділив єдиний мій приятель, ніби розполовинила мене на темного й світлого. Моя світла половина прив'яла, а темна розбуяла; тільки при такій умові я дозволив собі зіграти роль єзуїта.

Немилосердно шпарило сонце, і піт заливав мені очі. Вуста пересохли, а світ став виблідлий і порожній. Надсадно скрекотіли від річки жаби, кілька разів перестрівав я на стежці ропух, а в мене до жаб давнє обридження, ще відтоді, як мені, малому, кинули хлопці жабу за пазуху. Я тоді, пам'ятаю, не кричав, не верещав, а просто втратив свідомість. Отож я йшов, і в мене в роті не було ані вільжинки; сухий язик ніби розпух, і це в той час, коли простував по Долині Джерел; довкола щедро дзюркотіла вода–річка і струмки, а весь берег був у криничках, не далі, як по п'ятдесят метрів одна від одної.

Тільки неподалік Чуднівського мосту я зміг напитися, тут стояла водогінна колонка. Аж кинувся до неї і, натиснувши важіль, почав пожадно хлепати теплу воду, яка різко пахла хлоркою, воду, в якій ніколи не поселяться жаби, бо вона мертва. Я пив, наливаючись тим несмачним пійлом, яке зовсім не тамувало спраги, і воно почало бовтатись мені в животі. Тоді я вмився і відчув на вустах розталу сіль. Було парко, важко дихалося, а краї неба повилися непрозорим сірим серпанком, ніби те небо було стиснуте гарячою, задушливою петлею.

Владек мав чекати мене на пляжі біля острова, і саме туди я скеровував свою ходу. Що йому скажу? Чи, може, ліпше туди не приходити? Чи, може, ліпше забитися мені в порожню хату свою, адже мати на роботі, і сховатися хоч так від світу і від себе? Але ні, на самоті мені стане ще гірше, окрім того, й натуру мав дивну: коли мене чекали, конче мав прийти.

Я пішов по пляжу, розкидаючи черевиками пісок, між розімлілих пляжних тіл, які безживно порозкидалися на барвистих підстілках. Онде і Владек, бронзовотілий, гарний і спокійний. Але побіч нього сидить якась дівчина, і Владек люб'язно з нею бесідує. Чорна хвиля затопила мене: я закипів. Ось вона – ціна моїм учинкам: я вдавав із себе кретина в ім'я цього хлопця, а він весело шкіриться до якоїсь фандолетки, яка так само весело продає зуби йому. Я впав побіч них на пісок і подивився на фандолетку так, що брови її миттю скочили вгору.