Валерій Шевчук - Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим

Покинув приятеля, бо та чорна хвиля, яку сколихнув у мені, так швидко й просто в душі не влягається: у кожної людини внутрі є по–особливому вразливі місця, і ось Владек, може, й не усвідомлюючи до кінця своїх дій, із юнацькою награною безпардонністю вдарив мене саме в таке місце. Ми на прощання усміхнулися один одному, міцно потисли руки, навіть домовилися, що я таки піду на зустріч із Мирославнним залицяльником і зроблю все можливе, щоб того залицяльника від Мирослави відшити, але між нами в час цієї розмови лягла прозора стіна, зовсім така сама, як у хвилини мого першого і єдиного спілкування з Мирославою, – я вже бажав швидше залишитися на самоті.

Владек жив не на околиці, як ми, а в місті, на Бульварній, неподалік стадіону. Було ще рано, і коли я втрапив на бульвар, на його жовтих глиняних алеях не побачив ані душі, тільки неподалік якийсь дід–двірник поливав із шланга заасфальтований хідник, а ще на одній лавці сидів рудий брудний кіт і дивився на мене насторожено палючими очима. Я шикнув на нього, бо надто багато чорного накопичилось у душі, і кіт вогненною стрілою вдарив у ноги, скочив між стовпцями загорожі і зник. Я пройшов під балюстрадою в парк, під колонами валялися з учорашнього вечора безліч використаних вхідних квитків; вітерець бавився ними, ганяючи по гранітних плитах. Я рушив у напрямку танцмайданчика, тут теж не було ані душі; біля входу так само валялися використані квитки і так само грався ними вітер. Вхідна хвіртка була розчинена, і я пішов по колу, вистеленому побитими, вилущеними й потертими дошками: вчора ввечері це коло було товкма набите парами. Я сів на лавку, і перед моїми очима замиготіли, закрутилися, задихали, аж здіймалися груди, танцюристи. Сині й міражні, з синіми обличчями – я навіть почув, як стогне під закаблуками дощата підлога. Грала музика, і це була міражна музика. Я звів очі, засльозені й хворі, прикриті темними скельцями, і на лице моє набігла усмішка.

Через танцмайданчик ішов до мене, помахуючи синім довгим хвостом, чорт. Ступав ратицями по підлозі, а лице мав ошкірене й синє – показував мені чорні смоляні зуби. Сів побіч на лавці, і ми почали дивитися разом на тих синіх міражних танцюристів.

– Лихі думки тебе навідують, хлопче? – спитав тихо він.

– Ні, – шепнув я. – А може, й так.

– Оце і є справжнє «так», – сказав чорт.

Я мовчав.

– Давно тебе не навідував, Віталію. – спокійно сказав він, – і знаєш чому? Тому, що ти мене від себе проганяв.

– Нікого я не проганяв, – кволо зауважив я.

– А тепер покликав, – сказав чорт і засмалив люльку. І здійнявся з тієї люльки синій дим, а синє обличчя істоти, що я її собі вигадав, усміхалося загадково й сакраментально, а синя ратиця вигаданого мною ж чорта (адже скрізь написано, що вони вже ранг істот неіснуючих) постукувала в такт музики по підлозі, і цю музику я також вигадав. Очі його мрійно дивилися на синіх танцюристів (і їх я вигадав), а вітер ворушив біля лоба синє волосся.

– Ще ніколи не бачив тебе такого сумного, Віталію, – сказав він. шкірячись до мене, – які сині в нього і грубі вуста! – Нелегко тобі, га?

Мовчав, бо мені таки було нелегко. Бо в цьому світі нелегко всім ущербним. І чи багато в світі є таких, котрі їм співчувають? Адже не тільки на плакатах і у книжках позитивні герої мають позитивну зовнішність; я сам, бажаючи, щоб душа в мене освітилася, милуюся не з якоїсь почвари, а таки з Мирослави, адже вона прекрасна. Вона стала моїм потаємним світильником саме тому, що її обличчя світить красою. Я не милуюся зі смітника чи руїни, а з цілого будинку, чудово оздобленого, і з краєвиду, де все сяє чистотою і ясними барвами. Так воно в світі повелося, і не змінити мені ані світу, ані його понять – ось чому я сумую!

– Сумуєш, бо немудрий. – сказав, повертаючи до мене синє обличчя, вигаданий мною ж чорт. – Вважаєш, що краса – це тільки краса, а потворність – тільки потворність. Коли так. то піди кинься зі скелі в річку.

– Знаю, що це не так, – тихо промовив я. Надто це елементарна істина, нема гарного без бридкого і навпаки. Мене турбує інше.

– Через це я й прийшов до тебе, – заусміхався чорт.

– Що ти про мене знаєш? – вигукнув я, аж сині танцюристи на хвилю спинилися й повернулись у мій бік.

– Знаю, що тобі моя порада не дуже до смаку. – скромно опустив очі чорт.

– Не пригадую, аби мені щось радив, – сказав я.

– Пригадуєш. І знаєш, що здійсниш це.

Був я повний чорного вітру. Того самого, котрий гуляє по безлюдному парку, ганяючи вчорашні використані квитки. Це він створив оцих синіх танцюристів, згустивши прозору свою, рідку матерію і крутить ними по дощатому колу; це він витворив і цю музику, яка сумно грас–заливається, і то зовсім не до танців музика! Можливо, що він, отой чорний вітер, сидить поруч мене в образі того, що я його вигадав, і потупує в такт цієї чудернацької мелодії. І я раптом зрозумів. немає в мені сили. Збагнув, що починаю заздрити цілому світові, а в першу чергу Мирославі, її хлопцю, навіть Владеку. Зрозумів: я для них, а може, й для цілого світу, не значу нічого, бо й справді, що я таке? Мізерний гном на покинутому людьми танцмайданчику, мене ніхто в цьому світі не зрозуміє і не втішить.