Валерій Шевчук - Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим

– Де ти подів мої окуляри? – плачливо мовив я, часто поморгуючи повіками. Я нічого не бачу!

Ясна річ, що свого супротивника я бачив добре – не така страшна в мене короткозорість. Окрім того, короткозорість – це вада дальнього бачення, а не ближнього.

– Навіщо ти каменем у мене кинув? – люто рявкнув залицяльник.

Тоді я вирішив удати із себе дитину. Сліпу ображену дитину, яка рюмсає, і, отак рюмсаючи, наказав йому знайти мої окуляри, заявивши, що без них я не доберуся й додому, що без них я не мужчина (тонко використаний милий дитячий наїв), але моя гра, здається, на нього не вельми вплинула – надто був розсерджений. Він знову назвав мене «загепаним джентльменом», але це вже не був розлючений звір; здасться, я зачепив у ньому жалісливу струнку. Це треба було використати, і я з'явив свою здатність витискати з очей сльози – одна із моїх блазенських управностей. Більше того, я заридав, попросивши сипким од плачу голосом, щоб мене не мучили, а щоб знайшли мені окуляри. Хай знайде мені окуляри, патетично заявив я, а тоді й убиває!

Я знав: ніхто мене вбивати й не збирався. Побачив, як мій суперник дивиться на мене – очі розширені й здивовані; я таки майстерно грав на його жалісливій струні, хоч це увіч мене не красило. Синій чоловік продовжував реготати.

Я сам корчив із себе блазня, вимагаючи, щоб мені таки знайшли і віддали окуляри, заявивши, що сам я до того неспроможний, що я таки сліпий, що не відшукаю місця, де падав, тобто варнякав якусь цілковиту нісенітницю. Зрештою, й сам побачив, де ті окуляри, нічого їм не сталося, вони спокійненько висіли на гілці верболозу й похитувалися. Але хай піде й подасть їх мені.

Мирославин залицяльник однак і досі був сердитий. Обізвав мене мармизою, на що я йому наївно зауважив, що я не мармиза, а до його відому Віталик Волошинський. Здається, в цьому місці я перегравав, але коли тебе сприймають за блазня, перегравати річ конечна. Важливо було інше. Залицяльник таки пішов діставати мої окуляри, хоч при цьому обізвав мене й падлюкою. Це вже була образа видима, і я заявив своєму супротивнику з тією ж наївною прямотою, що священний акт помсти зовсім не означає падлюцтва.

– Ні, ти падлюка, – сердито заявив залицяльник. – Той, хто кидає каміння з‑за куща, – падлюка!

Може, він і мав рацію, але його послугою (принести мені окуляри) я не відмовився скористатися. Надів окуляри, й мені стало тоскно. Чи добре те, що я так по–ідіотському викаблучуюся перед цим хлопцем? Господи, який сумний народ мусять бути блазні цього світу! Але ні, я ще не закінчив своєї гри, адже саме усвідомлення того, що я не тільки корчу з себе ідіота, але й у певний спосіб насміхаюся зі свого супротивника, притому так, що він того не помічає, тільки й утримувало рештки мого розтоптаного самолюбства. Саме тому я зважився піти на ще один крок і відчайдушно заявив, що викликаю його на дуель, а битися пропоную навкулачки. Звісно, це прозвучало по–півнячому, бо й справді, що варто цьому здорованю розмісити мене на тісто? Але я вже про нього дещо знав. Цей здоровань був інтелігентний, а раз так – гутаперчевий, отож я мав (і розраховував на те) підстави вважати, що битися зі мною він не захоче. Але він на «дуель» згодився, але тільки після того, як я поясню йому, чому кинув у нього камінь. Того, однак, не знав я і сам – не опонідати ж йому про синього чоловіка і про його підступну вдачу. Хай вважає, що тим актом я висловив до нього своє ставлення.

Я вже й раніше відзначав, що мій супротивник – хлопець недурний і легко заганяє співрозмовника в тісний кут: треба отож бути обачним. Що вас цікавить, маестро? Ага, чому це не мій приятель, тобто Владек Шарий, мститься на ньому, тон, у кого є на те підстави, а я?

– В мене теж є на те підстави, – жорстко сказав я і гордо звів обличчя.

Тоді він подивився на мене з зачудуванням і раптом сказав таке, що хльостнуло мене сильніше, ніж усі інші образи.

– То й ти закоханий у Мирославу? – спитав.

Я спалахнув, як вогонь, багато собі він дозволяє. Хіба можна говорити вголос речі, в які й сам до кінця не віриш; зрештою, моє ставлення до Мирослави – це щось більше від елементарного закохання. Я підскочив і спробував урізати супротивнику ляпаса. Він відхилився – оцей мій спалах нот потішив. Я знову запропонував йому битися і цього разу серйозно, хай він поколотить мене на м'ясо, але в душу собі я не дозволю влазити – в мене теж е своя гідність!

Мирославин залицяльник уже заспокоївся; я помітив це по тому, що на його обличчі з'явилася поблажлива усмішка. Здається, він вирішив погратися зі мною в кота й мишу, явно відводячи собі роль кота. Тобто він почав чинити мені допит, бо незвідь–чому хотів зрозуміти моє щодо нього поводження. Мислив логічно, я б сказав, схоластично логічно. Отже, мін прийняв мене як суперника в любовних справах (не без іронії, звісно), але не розумів, чому я ставлюся гак беззастережно супроти нього, а за третього суперника нашого, Владека Шарого, постаю і хочу, щоб саме він став Мирославиним обранцем.