Валерій Шевчук - Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим

– Ходіть здорові, – сказала мати, а я метнувся через двір і сів на ослінець, повернувши голову до дверей, бо вони вже розчинилися і через поріг переступала нога в черевику, котрий аж лискотів. такий був начищений. З'явилась постать у костюмі і голова під капелюхом. Антрацитові очі аж палали, а на обличчі відбився якийсь особливий надих, ніби цей чоловік щойно пережив любовне піднесення.

– Ти сказав, хлопче, неправду, що твоя мати бачити мене не хоче, – сказав він. зупиняючись біля мене. – Нічого я твоїй матері лихого не вчинив, щоб вона бачити мене не хотіла…

Сказавши це, двигнув до хвіртки, і я знову побачив засмаглу шию, розкладену зморшками на рівні квадратики.

Мати вийшла до мене невдовзі, вигляд мала трохи винуватий і роблено байдужий.

– Що він хотів? – спитав я.

Мати сіла біля мене на другому ослінчику, який винесла з собою, але дивилася не на мене, а на той‑таки шматок синього плеса.

– Нічого не хотів, – сказала вона, – зайшов погомоніти. Про своє життя розказував.

І вона спокійно переказала те, що я почув. Про те, що живе він не в хаті, а в сараї, про зятя й дочку, яким повіддавав усе, навіть хату переписав. Бачив її обличчя тільки в профіль – трохи дивне воно. Якась на ньому нез'яснима м'якість, чи може, таке сьогодні освітлення? Ранок стояв сутінний і задушний, а зараз небо роз'ясніло, і не хмари його покривали, а тонка юга. Крізь ту югу ледве прокреслювалося сонячне коло, через що світло лилося на землю матове, розсіяне.

– По–моєму, він до тебе заходить не вперше, сказав я, також намагаючись дивитись на отой шматок плеса.

– Звідки знаєш? – повернулася різко мати, і я побачив уже повне її обличчя; ні, воно й справді було особливе, ніби помолоділе, чи що?

– Мадам Пелехацька сповістила, – мовив протягло я, і чомусь смуток мене пойняв, легкий і прозорий. Дивився на клаптик плеса у зеленій рамці – той клаптик синьо палав.

– І що ж вона тобі сповістила? – холодно спитав материн голос; і я міг не дивитися на неї: з її обличчя вже, напевне, зникло те тепло, яке мене дивувало.

– Деякі пікантні деталі, – мовив я. – Цього чоловіка на вулиці вже прозвали Зальотником.

Не хотів викладати всієї інформації заразом, тому замовк. Скоса зирнув на матір, бо вона, мати моя, знову стала строга, замкнута, обличчя сіре також, як і волосся. Дивно, подумав, чому це її раптом вразило? Адже недавно ввечері, коли ми сиділи разом, сама розповіла мені про Зальотника і сама сміялася з нього і з його дивакуватої пристрасті відвідувати вдовичок за певною системою: від початку вулиці до її кінця. Мені раптом здалося, що та жінка, котра сміялася в той вечір із цього старого дивака, і ця, яка сидить обіч мене, – зовсім різні істоти, бо відчувають і розуміють світ не однаково.

– Що тобі сказала мадам Пелехацька ще? – сухо спитав її голос, десь таким голосом вона зверталася до батька, коли сердилася на нього.

– Сказала, що ти – остання його надія знайти собі на нашій вулиці жінку…

Говорив цю фразу іронічно, вуста мої розтягувались у посмішці, але мій гумор до неї не дійшов.

– А чого ти вступав з нею в балачки на такі теми? – різко спитала вона.

– А тому, мамо, відповів я м'яко, що я теж живу в цьому домі. І мені аж ніяк не байдуже, хто і з якою метою переступає наші пороги.

– Перестань, – нервово сказала маги. – Ніякої мети в нього нема. Просто живе на світі старий, самотній чоловік. Просто, йому хочеться перекинутися з кимось словом. Заходив він не в один дім, і скрізь із нього насмішкн чинили. А я не можу чинити насмішки з людини, в якої щось болить. Мені жалко його…

Звела гордо підборіддя й дивилася на клаптик синього плеса, а я раптом відчув, що й справді смішного в цій історії ані на мак. Саме це найбільше мене стурбувало, бо коли так, то, чого доброго, цей Зальотник таки переселиться до нас.

– Не будь наївна, мамо, – мовив я жорстко. – Цей самотній чоловік недаремно заходив тільки в ті доми, де живуть удови. Спитував їх, чи вони достойні його всемилостивої уваги.

– Це тобі теж мадам Пелехацька сказала? – сухо прозвучав материн голос.

– Це саме казала мені й ти, – відповів я. – Зрештою, підтвердила й мадам Пелехацька – людина, котра володіє інформацією, вивіреною на численних вуличних вічах кумась.

– Ти дурне взяв собі до голови! – внбухла мати і встала. І поменше слухай отієї пащекухи. Дивно мені, що почав вступати в балачки з бабами!

– Мені самому дивно, – сказав я тоном удаваного девота, – але не я, а зі мною вступили в ту балачку.