Валерій Шевчук - Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим

Коли люди сходяться, то це не просто так, – сказав він. Тра, знаєте, притертися. Притирається харашо, не притирається – значить, не настоящий, да! Я в настояще вірю, бо то так, як не крути і куди не верти. Да!

Книжок він не читав. Але взявши якось грубими, спрацьованими руками забуту на столі мою книгу, зітхнув і прорік:

Колись я мечтав тоже такі книжечки читать! Колись я, знаєте, тоже читав. Але потому книжечки якісь нецікаві пошли. Ну, я й покинув, а напрасно!

Коли ми сиділи в дворі, капелюха він не скидав. Тоді два потічки поту на скронях текли й текли, та й у костюмі в таку спеку навіть вечорами бувало гаряче. Часом повз наш двір проходила якась сусідка, і цікаво зазирала, і визивно голосно до нас віталася; тоді мати ніяковіла, а старий і бровою в той бік не вів та й на привітання не відповідав. Іще одне відчував я при цьому чоловікові: він мене не дратував. Коли вели якусь балачку про справи житейські, тихий спокій нас покривав, тоді й вечір наповнювався бузковими тонами й тепла тиша заходила в наш двір, і з'являлась у нас усіх якась стареча непоспішливість, а квіти пахтіли сильніше, і дворик наш наповнювався теплим смерком, який тонко пах, а стіни дому, паркан, земля, трава, стовбури дерев починали випромінювати із себе тепло, й тим теплом заливало наше мале обійстя, і я незвідь–чому починав відчувати себе й сам отаким спокійним дідком, і я думав годі смутно: «Щасливі ті, котрі до спокійної старості доживають!» Бо знав, що сам я із роду тих, де ще жоден чоловік, крім дядька Володимира, до старості не доживав; я з роду тих, кому не дано пізнати розсудливої мудрості, смішної, наївної мудрості, якою дише кожне, кострубато мовлене слово цього старого. І від таких думок у мене псувався настрій, я вставав, вибачався й заходив у дім, щоб засвітити світло й покупатись у мудрості книжній. Окрім того, знав, що тим двом, котрі залишились у дворі, теж хочеться побути самим. Не розумів до кінця, що їх з'єднує, але й перешкоджати їхньому зближенню не міг і не хотів не бажав, щоб мій плювок у небо знову падав мені ж таки на обличчя.

Але я відчував і зобов'язання перед батьковою пам'яттю; мені здавалося що, приймаючи цього старого, ми з матір'ю у певний спосіб батька зраджуємо. Ось чому поселились у мені смутні настрої, і я перед тим, як мав з'явитися на вулиці Ювпак, покидав наш двір. Ішов на Завал до Голови Чацького і блукав по теплих од денної спеки, засипаних квітами горбах. І тут мене навідував якийсь чудний настрій: незвідь–чому здавалося, що саме в таку годину, коли плетуться бузкові сутінки, коли все ніби принишкло й готується віддатися сну, тобто покритися тьмою, у цей час на межі між світлом і тьмою, у проміжній смузі, коли на скелях та березі ані душі, коли квіти стуляють суцвіття, коли запахи посилюються, а земля дише сіном і передчуває якісь недалекі катаклізми, коли в душі прочиняється якась сокровенна кватирка, коли зупиняєшся на горі й відчуваєш під ногами прірву, а за плечима й над головою небо. В таку хвилину, здається мені, можливе чудо. Досить мені відскочити і змахнути руками, як замість рук у мене виростуть крила, і в цій тиші та сутінку я раптом спрозорію – забере він мене! Не вірю ні в які фантасмагорії, навіть отой чорт, синій отой чоловік це тільки образ моєї уяви, який не може існувати незалежно від мого «хочу» чи «не хочу», але тут я почув непояснимий страх. Бо на мене дихнуло раптом холодним мороком, бо я раптом почав відчувати страх, ні, не страх, а відчай, бо я ще тільки розтулив очі на світ, а цей світ чудовий, і мені так не хочеться бути в ньому тимчасовим гостем. Але знав, що я таки тимчасовий гість, що життя моє – подих легкого вітру, що життя моє – змах крил синього метеличка, який летить од квітки до квітки, що життя моє – короткий пошепт у такий–от сутінок, – ти розумієш мене, тату? Ну, що я можу вчинити хоч би в цій історії з материним Зальотником: вчинити скандал, прогнати його з дому, кинути каменем? Але це його від нашої хати не віджене, бо він несхитний у своїх рішеннях, як автомат. Все одно з’являтиметься увечері, і щодня увечері сонце битиме йому в обличчя, відкидаючи на дорогу довжелезну донкіхотську тінь; щодня увечері світитиме в бік нашого дому антрацитним вогнем своїх очей, а я стоятиму і не матиму сили й пальцем кивнути, бо я безсилий у цьому світі, бо я боюся щось у ньому зробити самовільно, щоб знову‑таки не плюнути у власне обличчя. Але я жива в цьому світі істота, отож і йду геть і опиняюсь самотній під цим небом, і душа в мене стає широка, а тіло легке, але я боюся змахувати руками, боюся, що таки покину цей кругогляд, що його творить переді мною і наді мною небо, що доля моя буде чудна: летіти в безмежність без кінця і знати: проміжних вузлів у цій мандрівці нема…