Валерій Шевчук - Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим

Та він у хвіртку не ввійшов. Тільки стояв і дивився. І вперше й мені стало його жаль. Треба було щось сильне відчувати, аби отак вийти вночі і стовбичити біля чужої хати марою. Тільки велика туга може штовхнути людину на таке, коли між ним і матір’ю й справді немає таємної домовленості. Я тремтів од збудження. Все тіло в мене затерпло – боявся рухнутися й виявити себе.

Зальотник зворухнувся. Перемнувся з ноги на ногу і повільно рушив у той бік. звідкіля прийшов. Кілька разів зупинявся й обертався, зиркаючи на наш дім. За мить розчинивсь у темряві, зникнувши так само безшумно, як і з'явився.

Я ще довго стояв, сподіваючись, що він повернеться. Потім ліг, але майже не спав, наслухаючи, чи не рипнуть таємно двері, адже двері в нас не змазані і вищать, як несамовиті. В кімнату через розчинене вікно влетіла зграйка комарів і, бридко виючи, заходили на мене в піке. Загорнувсь у простирадло з головою і мені здавалося: очі маю розпалені, а язик у роті стає сухий і колючий.

Лише вранці я висунув голову з–під простирадла. Комарі вгомонилися, а у вікно лилося світло. Те світло заповнювало моє помешкання, і я вперше побачив, яке воно сіре, як убого обставлене – в ньому лише шафа і стелаж із книжками, – щось по–справжньому мені миле. Слухав, як ревуть моторами біля мосту авта, і раптом заснув. Отак без сновидінь і марищ, ніби провалившись у чорну прірву, ніби вмерши.

Вигулькнув із тієї прірви десь о десятій – сонце густо заливало кімнату, химерно освітлюючи збите і зіжмакане в ногах простирадло. В домі стояла мертва тиша – мати побігла на роботу і з годину приймала від людей телеграми. Я встав і відчув, що мені зовсім легко дихається, а після сну навіть голова не йде обертом. Вийшов у вітальню, була залита сонцем також. На столі стояла лискуча порцелянова тарілка, біля неї сяяла виделка з нержавіючої сталі. Посеред столу, загорнута в газети й рушники, вивищувалася каструля. Розгорнув її з того кожушка – каструля була ще тепла. Насипав картоплі, присмаченої шкварками, і випив чашку прохолодного молока, це молоко приносила нам жінка із Псищ. Роздивився по хаті: сонце було тут скрізь, а що могло блищати – блищало. Навіть курява, яка крутилась у сонячних стягах. Я замуркав якусь мелодію і раптом помітив, що відтворюю її правильно. То була мелодія милої пасторалі, і я почав слухати її подумки, адже міг запам'ятовувати цілі шматки симфоній. Увімкнув радіо, бо мені здалося, що й воно заграє ту ж таки пастораль. Але радіо співало. І я раптом здригнувся: дівчата під дзвін бандур співали улюблені мої «Проліски». Стояв серед хати, як блазень, помережаний сонячними смугами й латками, які на мені грали й мінилися, стояв остовпілий і печальний; мені раптом здалося, що це я маю комусь принести пролісків, хоч весь час сподівався, що принесуть їх мені. Маю вийти в цей налитий сонцем ранок і нарвати квітів, які перші впадуть мені в очі. І хай це не будуть проліски, понесу я їх тій, котра сидить і веде рахунок словам, написаним на телеграфних бланках. А може, й мені послати їй телеграму, подумав я. Ще не знав, як учиню, був повний збентеги та зворушення: щось таки зі мною спричинилося в отому сні без сновидінь, коли я ніби вмер на кілька годин, бо де б він узявся у мене, оцей безхмарний сонячний настрій?

Йшов дорогою й ледь чутно помугикував мелодію тієї ж таки пасторалі. Над головою цвіло бездонне небо і варилось у тому небі золоте яблуко. Повз мене мчали машини, а обличчя людей, котрі зустрічалися, були яскраво освітлені. Були яскраво освітлені горби й дерева й кожна зморшка на асфальті, по якому ступали мої ноги; навіть у затінку тремтіла ніжна світляна сітка. Я побачив дівчину в жовтому платті, яке розходилося біля її колін дзвоном – засмагла, чорноока й білозуба. Повз мене прошмигнула зграйка велосипедистів у чорних штанцях, що обтягували стегна, і в червоних майках. їхні м'язисті литки моторно поблискували – четверо хлопців і одна дівчина. Задзеленчав трамвай, і я зупинився, пропускаючи його: трамвай був набитий людськими обличчями, ніби розмальованими м'ячами.

Зайшов до книгарні й побачив книжку в зеленій палітурці, яка звалася «Люборацькі». Про неї говорив мені Андрій Андрійович, і я ту книгу незагайно купив. Потім вийшов на вулицю і помітив, що вся вона запруджена легковими автами. Круглі дахи авт лискотіли й похитувалися, і серед того металевого моря, як смішний анахронізм, витиналася платформа, запряжена парою гнідих коней.

Ось і пошта. Біля материного віконечка стояла маленька черга. Я взяв бланк телеграми і сів до столика. Сонячна пляма грала в мене під руками, а чорнило на пері вкрилося темною позолотою.