Валерій Шевчук - Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим

То як, тату, – спитав безгучно я, – чи не назвеш ти зрадою те. що відбувається? Чи хотів би ти. щоб той чоловік поселився в твоєму домі?

Все залежить од того, наскільки потрібно це вам, відказав батько, і його усмішка почала поволі згасати.

Але мені це й справді не було потрібно.

– Мені, тату, це непотрібно, – прошепотів я. – бо сам знаєш: я із тих птахів, котрі полишають гнізда. Це зовсім не значить, тату, що мене манить широкий світ, це значить, що настала пора летіти. Що скажеш, тату, про мої відчуття там. на Завалі? Повір, мені й справді хотілося кинутись у прірву.

– Ні. я цього не похваляю, – сказав батько. То говорила ущербність твоя.

– Значить, я таки ущербний?

– Ущербний, коли пускаєш у голову такі думки. Згадай мого брата, котрий живе у селі. Він такої ж подоби, як і ти. Але як гордо й самовпевнено несе він власного носа.

– У нього вже друга жінка, – тихо сповістив я. – І непоганої вроди.

– Ого! – вигукнув здивовано батько. А першу де він подів?

– Прогнав. – сказав я, – бо вона не народжувала йому дітей.

– От бачиш, – мовив батько, і на його обличчя поклалася сумна й прегарна усмішка, – виходить щось зовсім негаразд: ти розумний і з тонкою душею, а з життя хочеш усунутися, а він, дурний і надутий, дбає, щоб його корінь не пропав.

– Що ж порадиш, тату? – вигукнув я з відчаєм.

– Подбай і ти, щоб корінь не пропав. Дві парості пустив я у світ, але надія в мене на тебе…

– Чому на мене?

– Бо тебе більше знаю. І вірю, що зумієш‑таки стати мудрим. Навіть у тому, про що питаєш поради. Не поспішай, сину, бо той, котрий поспішає, мудрий не робиться, так само, як і той, котрий слухається тільки голосу свого маленького «я»…

Не знаю, що то було: балачка з собою чи візія. А може, сон, бо після того я ніби з ями випірнув. Стояла глибока ніч, місячне світло розтоплювало морок, вливаючись у вікно сірою стягою. Було парко, обличчя моє взялося потом, як і все тіло, хоч був укритий лише простирадлом. Знав, що, відчинивши вікно, напущу комарів, але дихати й справді не було чим. Ступив розпаленими ногами на підлогу – на мене дихнула запахом матіол ніч. Жовтий серп місяця стояв невисоко над крайнебом, від шосівки глухо ревли мотори. Я подумав, що батько мені, напевне, приснився. Але поради, як мені вчинити саме зараз, не дав – це було те, що сам мав вирішити. У глибині дому спала моя мати – чи сняться їй якісь видива і чи приходить на розмову батько? Що знаю про неї я, окрім того, що працює на мене, не покладаючи рук? Чому захотіла впустити Зальотника, з якого ціла вулиця потіху має? Невже вона в цьому світі настільки самотня, що без чоловіка їй не обійтися, адже не про любов тут ідеться, а про співжиття, тобто шлюб із розрахунку. Двоє самотніх навпомацки йдуть одне до одного – їм обом хочеться миру. Бояться власної самотності і зважилися ризикнути, бо для обох це останній шанс. Обоє надто несміливі в своїх почуттях, коли вирішили, щоб вирок проголосив я – той, кому від їхнього зв’язку таки справді ані найменшої користі…

І тут я побачив, що по дорозі хтось іде. Висока кощава постать, освітлена рідким місячним світлом. Я відразу ж упізнав: то був Зальотник. Отож причаївся за вазоном і стежив. Старий не був у звичайному обладунку, а в світлій сорочці, яка матово світилася від місячного сяйва, і простоволосий. Можливо, йшов босий, бо рухався безшумно. Може, в них така домовленість із матір'ю: коли засинаю, він нечутно прокрадається до неї. Якщо так, мені не годиться підглядати. Але я не мав сили й пальцем кивнути, очі мої примружилися став я насторожений і пильний. Бо коли він і справді пробирається вночі до матері, оте їхнє рішення зробити мене суддею–розпорядником не більше, як лукавство.

Зальотник зупинився. Стояв нерушно біля хвіртки й дивився на наш дім. Місяць світив у нього за спиною, і я не бачив його обличчя: чорне обличчя і світла сорочка. Відчував, що дивиться морочним антрацитним поглядом просто на мене, що ми з'єднали свої погляди і не можемо їх розвести. Здалося, що він хоче сказати щось мені, але всі слова оцей погляд, якого я не можу витримати. Бо той чоловік, ніби щось просив у мене тим поглядом, щось у мене вимагав. «Що буде далі?» – подумав я.

Але він стояв і стояв. Дивився на наш дім, навіть руки не простягав до хвіртки. Я навіть чув його зачаєне дихання, а сам майже не дихав. «Сміливіше, – сказав подумки, поїдаючи його поглядом. – Зайди в дім, і завтра я накажу матері тебе прогнати! Сміливіше, я майже вирішив, як повестися в цій історії!»