Валерій Шевчук - Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим

– Доброго дня, шановне товариство, вітаю вас із кону. Перед вами не Віталик Волошинський, житель житомирської околиці з міжріччя Тетерева й Кам'янки, а Сірано де Бержерак. Віталик Волошинський тільки актор. Ні. не тільки актор, але й Сірано. Вони з'єдналися так, що не розбереш, де той, а де інший.

Кланяюся публіці, і на очах у мене сльози. Бо я блазень, який тамує сльози в найсмішніших ситуаціях.

Давайте перегорнемо сторінку назад, шановне товариство, кажу я, і повернемось у той сонячний ранок, коли вирішив: моя мати може вийти заміж удруге. У той сонячний ранок я не міг учинити інакше, бо мені захотілося його, ранок отой, у собі залишити. Залишити оте сонце, настрій свята, оту теплу доброту в грудях й бажання вчинити щось таке, від чого хоч хтось зрадіє. Адже я від матері тільки брав: її турботи, послуги, любов, а натомість нічого не віддавав. Тепер у мене така нагода з'явилася, і я вирішив її якнайшвидше зреалізувати. Ось чому я погнався на ту пошту, де працювала мати, і вчинив те, чого вона від мене сподівалася. Я був нагороджений її усмішкою, яка нагадала мені усмішку батькову. Але перед тим сталася ще одна подія, про яку писати раніше було не місце. Перед тим я побачив (пам’ятаєш, читачу) дівчину у жовтому платті, яке розходилося біля колін дзвоном, була вона засмагла, чорноока й білозуба. Я не сповістив, описуючи той епізод, що, побачивши її, раптово зупинився. Дівчина кинула на мене байдужий позір, який кидають на стовп, лавку чи кота, що спить на тій лавці, і пройшла мимо. Я ж повернувся й дивився, не криючись, їй услід. Мигали над хідником чудові литочки, оте плаття дзвінком сиділо на ній бездоганно, витиналася прегарна ніжна шийка, заросла золотим пушком, наче маятник, бовтався «кінський хвіст» – волосся дівчина мала русяве з ясними блискітками; так, це й справді була Юліана, котрою вразився я ще восьмикласником і котра відтоді не раз колошкала мої сни і душу. То була дочка батькового ворога, над яким мстився я з Пепою, і саме це віддалило від мене й цю дівчину: я вже не дивився на неї таким відверто закоханим поглядом, але коли наші стежки перехрещувалися, щось чудне зі мною творилося, хоч вона ні разу не зирнула на мене хоч би зацікавлено. Ні, це не було те ясне захоплення, враження свята, яке виникало в мені, коли здибувався я з Мирославою; бачачи Юліану, я відчував, що в мені закипає кров. Була в ній якась сатанинська привабливість, од чого я не тільки мізернів, але й відчував непереборне бажання стати півником, а коли вона проходить повз мене, вискочити на паркан і закукурікати, хоч знаю, що вона й оком не поведе на того мізерного кукуріку–горланя. Юліана давно зникла з мого крутогляду; я тільки раз бачив її батька, котрий ловив у саджалці рибу, – це тоді, коли блукав по горі, самотній і неприкаяний, а вже по тому жбурнув каменем у Віктора Яремчука.

Отож ця зустріч була для мене ніби вибухом. Тепер дівчині, здається, вісімнадцять, вона закінчила школу і десь учиться чи працює, але з Житомира не виїхала. Зовсім утратила незграбність дівчини–підлітка й перетворилася в граційне створіння. Ні, це не те слово! Від неї, від постаті її, ніг, обличчя пульсувало якоюсь чарівницькою енергією, такою потужною, що мій шляхетний акт – дозвіл матері спробувати пошукати власного щастя – видався без значення. Я повернувся додому не лише зворушений, але й уражений, ніби наді мною перед тим розірвалося сонце; я йшов і вже не бачив світу, бо його для мене й не було. Намагався себе урезонювати не тільки тим, що це була дівчина увіч не для мене, а тим, що її батько ще більша почвара, ніж я, що це заклятий ворог батька мого, що дівчина з такої безчесної родини не може мати високих душевних якостей, що навряд чи вона й книжки читає – звичайнісінька вертихвістка, та й усе! Я сипав оцим горохом, а стіною, в який він тарабанив, була моя розтривожена душа, і той горох боляче об неї лупав. І я ледь не побіг додому, в порожній дім, у якому незабаром поселиться з моєї волі чужий чоловік: відчував щось таке, чого зі мною ще не бувало; відчував, що мене щось розтоптало, майже знищило, що я не існую у світі, а лише мізерна оця оболона. Відчув, що трохи – і розридаюся отут, на вулиці, на очах у роззявляк, і це буде для них немала потіха, бо хіба не потіха, коли блазень плаче, шановне товариство! Всі тоді сміються, бо мають сміятися, бо резонно вважають: блазень на те й плаче, аби вас, шановне товариство, розсмішити!

Отож я примчав додому і тут уже справді розплакався – тут мене ніхто не міг осміяти чи презирливо зневажити. Тут я міг дозволи й собі розслабитися, адже нечасто буває, коли на людину напада отакий скажений змій.