Валерій Шевчук - Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим

Знав, що відтепер утрачу спокій. Я з людей, котрі підвладні безуму і отямлюються тоді, коли нароблять немалих дурниць – оце їх і отвережує. Отож перше, що вчинив: пішов до тієї хати, де жила Юліана. Але хата була безживна. Ані душі в дворі, ані духу в садку за домом. Перед вікном ріс кущ жовтих троянд, а одна із них була особлива: велика, пишна, напрочуд розбуяла. «Оце ти і є, Юліано», подумав я, і погляд мій упав на номерний знак – будинок стояв під номером 13. Я рушив до саджалки, сподіваючись, що батько її ловить там рибу й сьогодні, хоча нині й будній день, а вона могла б там купатися. Тут і справді купалися, але серед дівчат Юліани я не помітив. Тоді сів на камінь, той самий, на якому сидів і тоді, коли блукав тут востаннє, і замислився. Думав про той сон чи видіння, коли явився до мене батько, і про розмову, яку ми з ним відбули. «Згадай мого брата, – сказав батько, – живе у селі. Він такої ж подоби, як і ти, але як гордо й самовпевнено несе він власного носа!» Це була правда. Мій дядько вмів обходжувати й жінок, недаремно його друга дружина навіть гарна була. Як йому те вдавалося? Як чинити отакому, як я, щоб гарна дівчина не відчула до мене обридження? Бути гордим і самовпевненим? Спробувати її завоювати?

Отоді й згадав я, шановне товариство, Сірано де Бержерака. Цю п'єсу завіз до Житомира якийсь гастролюючий театр, і я на ту виставу пішов. А покинув театр вражений до глибини душі. Сходив на ту виставу вдруге і втретє – щоразу виходив глибоко зворушений. А що, подумалося мені, коли й собі стати таким Сірано і вчинити за його прикладом? Ну, звісно, міркував я, дивлячись, як із вереском плещуться у воді купальники, – це єдиний спосіб з'явити їй не тільки свої почуття, але й розум. Напишу Юліані листа, від якого в дівчини потечуть сльози. Постану перед нею отаким загадковим незнайомцем, принцом у масці. І тільки потім, коли вона закохається в того принца, спробую маску зняти: чи відштовхне вона тоді мене і чи посміється?

Йшов додому, ніби хмільний. Дівчина стояла в мене перед очима, а я божеволів. Увижалася мені й жовта троянда під її вікном – з тієї квітки проглядало її лице. Я шепотів слова листа, який уже зараз у мені складався. Нагадаю їй сніговий день, коли все ніби зацвіло, коли падав великий лапатий сніг, коли я вперше вразився з краси зовсім малої дівчинки, коли в мені виросла й зацвіла біла вишня; коли й дерева навколо стали ніби розквітлі морелі; про її зелене пальто й червоні рукавички я напишу, про те, що тоді відчув: вона для мене те єдине на світі, що приходить тільки раз, але назавжди. Оповім, як ішов за нею назирці, як не могла вона вибратися на гору, і я вже готовий був кинутися їй на допомогу, але з'явився її батько. Шкода, що так сталося, напишу я, адже тоді б ми познайомилися. Напишу, що вона повинна мене знати, бо ми довго вчилися в одній школі. Хай подумає і згадає, бо не може бути, аби не помічала вона мого зачарування, адже завжди, коли бачив її, в моїй душі розквітала вишня.

Йшов і шепотів отакі слова, і мені здавалося, що лист у мене виходить чудовий. Трохи я й ризикував: а що, коли вона й справді помітила тоді мої позири, а потім сміялася з мене в гурті подружок? А що, коли вона відразу ж довідається, хто їй пише, і тільки презирливо закопилить свої чудові губенята?

Я подумав: а може, натякнути їй, що я Владек Шарий? Владек, напевне, мав би їй сподобатися, хоч він ніколи б не спромігся написати отакого поетичного, повного пристрасті листа!

І я того листа написав. Ніколи так легко не ходило по папері моє перо, ніколи не лилися з мене отак потоком слова. Я писав і палав, щоки в мене розчервонілися, очі горіли, я весь тремтів од збудження, – вона повинна відчути мій вогонь та порив! Була б каменюкою, коли б не дійшла до неї моя пристрасть, і я твердо повірив, що принаймні інтерес у ній розбуджу. Не скоро відкрию перед нею свою маску – одне мені треба: хай би захотіла, щоб такі листи я їй і далі писав. І я придумав ще одну річ, так само романтичну, як опис отого снігом засипаного дня. Я написав: коли вона хоче зі мною листуватися, хай зріже найбільшу із жовтих троянд, які ростуть під її вікном. Тоді знатиму, що вона таки хоче, аби я написав їй другого листа. Це буде знак, що ми своє заочне знайомство почали. Після того подам їй адресу, куди посилатиме й вона свої послання, хай воно на першій порі буде таємне!

Така вигадка мені сподобалася; тепер ходитиму до того дому й дивитимуся, чи зріже вона найбільшу жовту троянду. Коли зріже, я можу сподіватися успіху – це увіч значитиме, що все оте море почуття, яке вихлюпнув я на біле паперове поле, до неї дійшло. Складність була в іншому: коли вона троянду зріже, яке прізвище їй назвати і яку адресу? Чи не використати тут того‑таки Владека Шарого – не все мені робити йому послуги, можна колись попросити в нього щось і для себе.