Валерій Шевчук - Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим

– Маєш рацію, – сказав я, широко всміхаючись, хоч у мене на серці кішки шкребли. Але я не ховаю й іншого: моє жононенависництво – засторога перед тим, щоб не найшла коса на камінь.

– А що, вже найшла? – звів тонкі брови Владек.

– Ні, чорт забирай, – з люттю проказав я. – Але коли бути чесним: зарікатися б я не зважився…

Це правда, згодився Владек і знову крутнувся на дзиглику, а його пальці тужливо заграли. Але знаєш, що цікаво. Після того, що сталося в мене з Мирославою… Ні, не так, він заграв іншу мелодію. – Є у світі дивні парадокси… Ні, знову не так… – він удруге змінив мелодію. Признаюся лише тобі, Віталику, – його пальці ніби витягували з інструменту сумну й протяглу пісню, що парадокс мій у тому… Коли б не моя мати… Коли б не ота її настирливість…

– Не тягни, – сказав я, бо мені вже й зуби заламало від його гри.

– Ні, це даремно говорити. – знову повернувся до мене Владек. Але я скажу. Оце раптом відкрив у собі одну таємницю: коли б не моя мати з її розрахунками й настирливістю, я, їй–богу, закохався б у Мирославу…

Я вийшов від Владека ще пригніченіший, ніж до нього прийшов. Бо хоч він і лікував меланхолію смутною музикою, я свого смутку його меланхолією не полікував. Не відчув навіть злорадності чи співчуття до нього через те, що він таки вдавав, ніби байдужий до Мирослави, у чому я й раніше був трохи переконався, а тільки зараз йому по–справжньому припекло. Ну що ж, страждай, Владеку, поки що допомогти тобі не можу, я сам повний невимовного страждання. Адже вигадавши оту дурну, хай і романтичну історію і трояндою, я забрав у себе право послати Юліані другого листа.

І тут мене освітило. А що, коли зрізати троянду мені самому? Не скажу, що це дуже вже достойний учинок, але право написати другого листа здобуду. Все могло статися: того листа вона не одержала або ж його перехопила мати її. Або ж їй, як дівчині, не хотілося отак зразу піддаватися на зальоти якогось незнайомця: таких дівчат не завойовують з маху. Я трохи звеселів: це й справді був вихід. Отож увечері вийшов з дому, покинувши матір і вітчима за мирною балачкою (дивно, майже ніколи так мирно не балакала вона з моїм батьком), – говорили вони про той‑таки паркан. Було хмарно, сутінки швидко замішалися темрявою; я озирнувся на свій дім: горіло вікно, жовто й затишно, світліла латка зведеного наново паркану, пахло сосною. Я швидко пішов через міст, під ногами в мене порипували старі дошки. Машина з'їжджала з гори й освітила мене з ніг до голови, і я осліп на хвилину від того світла. Збіг з примостового насипу й подався вгору до Чортової кузні. Навшпинячки, так що й кроків моїх не було чутно, наблизився я до Юліаниного обійстя. Тут так само мирно світліли вікна, і я згадав, що забув узяти з собою ножиці. Подумав про пса, який має бути в цьому дворі, – такі люди, як Юліанин батько, без лютого пса не живуть. Відступати, однак, було пізно, і я, прислухавшись, якийсь час стояв сторожко напружений. Поки що собака не брехав, хоч я кілька разів пройшовся мимо їхнього паркану, майже торкаючись його. Онде й трояндовий кущ світліє квітами. Я почіпав руками дошки: чи не рипітимуть, коли перелазитиму? Ні, цей паркан був не такий, як у нас: міцний, новий, з грубого дерева. Я швидко й безшумно перемахнув через нього і стрибнув у грядки. Глухо загавкав із глибини обійстя пес – я стрілою метнувся до трояндового куща. Схопився голою рукою за стебло і відчув, як колючки боляче в'їлись у долоню. Рвонув квітку і метнувся назад до паркану – собака в дворі вже лементував. Я впав по той бік загорожі і кинувся до стежки, якою міг збігти в яр. Упав на землю біля тієї стежки, бо Юліанині двері зарипіли і в освітленому прочіллі постала барилькувата постать Юліаниного батька. Він удивлявся в морок, але мене помітити не міг. Боліла поколота рука, і я розтис пальці – долоня була аж чорна від крові. Спалахнула надвірна лампочка, в прочіллі виросла жіноча постать, вони заговорили, але собачий лемент покривав їхні голоси. Я лежав на землі й тремтів. Садовий розчинив хвіртку і визирнув на вулицю. Але вулиця була порожня. Я беззвучно розсміявся – хай там що, а другого листа Юліані я таки напишу!

Ішов додому й усміхався на повний рот. Троянду пожбурив у кущі кропиви, а тепер за тим пошкодував: чи не ліпше було принести квітку додому й поставити у своїй кімнаті: хай повільно губить на скатірку жовте пелюстя. Я вийняв носовичка й затис його в долоні, щоб погамувати кров. Шкіру поколювало, здається, я загнав кілька колючок. Але що ті колючки, коли вуста твої розповзаються від радісного усміху? Я ще за тебе повоюю, Юліано, подумалося мені, ще не пора в цій виставі спускати завісу. Але що воно – комедія чи драма?..