Валерій Шевчук - Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим

Ішов від дівчат на належній відстані, але не гублячи їх з визору. Вони сміялися й жартували, але не озирнулися ні разу. Зрештою, коли б і озирнулися, то що їм до того, що десь по вулиці плететься якась мала і нікому не потрібна почварка?

На танцмайданчику вже грав оркестр, а всю круглу площину заповнював барвистий, гудливнй і вируючий тлум. Я вибрав собі куток, звідки зручно було стежити за Юліаною; волею випадку це було те саме місце, на якому я самотньо сидів минулого року. Юліану відразу запросив до танцю високий і гарний хлопець, і вони потонули у верткому хаосі, мені залишалося тільки вихоплювати з того виру жовту пляму її плаття. Юліана танцювала легко й невимушено, а на її обличчі застигла усмішка. Жовте плаття виринало й пропадало з моїх очей, і я захоплено за ним стежив. Кінчався танець, починався новий, і до Юліани підскакував новий залицяльник; здавалося, вони ніби й чекали, поки вона звільниться, – дівчина ж не відмовляла нікому. Але найчастіше танцювала з тим, першим, хоч і той, перший, не дармував: коли Юліана бувала зайнята, він також не сидів на лавочці і не зітхав.

Я відчув, як під груди мені підкочується щось кисле; ні, даремно я сюди приволочнвся. Даремно стовбичу тут – чи така вже велика втіха дивитися, як умліває в чужих обіймах володарка твоїх снів?

І тут я побачив Таню. Дівчина стояла якась знічена, посмутніла, здається, до неї ніхто в цей вечір так і не підійшов. Закінчився танок, і до Тані підскочила досить мила дівчина, розпашіла, усміхнена – вони про щось між себе заговорили. Ну що ж, подумав я не без злорадності, Таня цілком годиться в подруги тій дівчині, адже в їхньому світі гарна вибирає собі в супровідниці негарну, щоб на такому тлі виглядати ще чарівніше. Адже й ті двоє, що прийшли з Юліаною, також сірі курочки і більше простоюють чи просиджують на лавках, ніж танцюють, у той час як Юліана чи Танина подруга не пропустили жодного танцю. Я вже не виношував відчайдушних думок підійти до Юліани, щоб не стати тим єдиним, кому дівчина таки відмовить, та й утримати інкогніто бажав. Тобто в мене раптом виникла ідея написати дівчині, що одним із її партнерів був автор листа, чи не клюне вона на таку приманку?

Знову зирнув на Таню: самотнє й печальне обличчя – от кому в цьому тлумі по–справжньому гірко. І мені раптом стисло серце: пожалів цю почварку, бо хто її в цьому світі пожаліє, як не подібний до мене? Ні, це був якийсь несвідомий порух, акт співчуття, чи що; ні. це сталося само по собі, я раптом встав і пішов до Тані – можу ж я перекинутися словом зі своєю однокурсницею.

– О, – сказала вона, – і ти тут?

– Вивчаю етнографію сучасного побуту, – сказав мій півнячий басок. – А ти вже не на практиці?

– Вже відбула, – сказала Таня.

– А, – мовив я, співчуваю. А що занесло тебе в цей вертеп?

– Чого це вертеп? – сказала Таня, ображено зводячи брови. Бачиш, і тебе, такого великорозумного, сюди занесло.

– Щоб не почати сумніватися в межах своєї великорозумності, сказав я.

– Не зрозуміла! – знову звела брови Таня.

У цей час повз нас пролетіла в танці Юліана. Розчервоніла, прегарна, блиснула в мій бік очима – прекрасними очима! Серце в мені тенькнуло.

– Хочу сказати, що й боги часом спускаються на землю, – сказав.

– Так високо про себе думаєш? – насмішливо скривила губи Таня.

– Анітрохи, – відповів мій півнячий басок. – Просто богорівними зробила нас традиція.

– Значить, і вони богорівні, – хитнула Таня на тлум. – Чого ж їх зневажаєш?

– Бо не можу, Танечко, до них дорівнятися, – з тонким усміхом відповів я.

– Ну, це вже ти правду сказав, – погордливо задерла носика Таня.

– Звісно, – відповів я. – І щоб доказати це, запрошую до танцю тебе.

– Не зрозуміла, – сказала Таня. – Доказати що?

– Ну те, що всі у світі ані гірші, ані кращі.

Вона могла б на мене образитися, адже я увіч дав їй знати, що пожалів її, але дівчина мислила простіше, тобто моїх високих вихитів розуму не збагнула, а вирішила, що я до неї в певний спосіб залицяюся; зрештою, і застоялася вона. Ні, не зразу подала мені руку, а трохи й повагалася. «Не гордуй мною, Таню, сказав я їй подумки, – через свою тугу я до тебе підійшов».

Ми вкрутились у юрбу, людей було так густо, що вже не мало значення, як хто танцює, ми ж обоє танцювали погано. Знову мигнуло проти мене розпашіле лице Юліани, її вів той‑таки чорнявий і високий молодик. Я побачив, що очі в того молодика волошкові.

– Не сердься на мене. Таню, – сказав. – Може, я й набридаю тобі своєю персоною, але нечасто трапляється, що двоє однокурсників здибуються поза курсом.