Валерій Шевчук - Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим

– Вітя в нас теперечки має дівчину і хати не тримається, – сповістила ця жінка із незбагненною гордістю, і я поспішив звідсіля піти: Віктору й справді тепер не до мене.

Йшов Долиною Джерел, і мене колисав смуток. Несвідомо звернув до саджалки, цього разу Юліанин батько рибу тут ловив. Був у довжелезних чорних трусах, а на голові красувалася зав'язана на чотири вузлики носова хустина. Я сів на камінь й смутно дивився на цю куди більшу почвару, ніж я: як міг він народити таке диво краси, як Юліана. Так, Юліана – то була моя мрія. Смутна мрія, бо в своїх зальотах ніякої надії я не мав. Її батько закидав вудочку, в роті в нього мирно цвіла цигарка, обличчя було кругле, з подвійним підборіддям і цвіло таким благодушним спокоєм, і коли б я не знав, що цей чоловік здатний на мерзенні вчинки, повірив би, що це найдобріша людина у світі. Між купальників Юліани не було, і я пішов до її дому. Троянда цвіла, але кілька долішніх пелюсток у неї таки зів’яли. Від того стало мені ще смутніше, і я завернув додому – за цей час Юліана мого листа мала конче одержати. Додому мені не хотілося, бо там стукав і грюкав молоток, і я подався до Владека Шарого. Цей був удома і грав. Грав сьогодні тільки мінорні речі, і я був удячний Владекові – це було в унісон до моїх відчувань. Але в кімнаті стояла задуха, я сидів, весь час утираючи піт.

– Нічого, що таке граю? – спитав Владек. – Знаєш, що це таке?

– А що, в тебе помер хтось із родичів?

– Ме–лан–хо–лія! – проказав Владек. – Знаєш, що це таке?

– Теоретично, – відповів я. – Загалом я переконаний оптиміст.

– Щось не видно по твоїй фізіономії, – буркнув Владек і знову заграв мінорне.

– Яка це в мене фізіономія? – скипів я.

– Не знаю, відповів Владек, легко награючи. По–моєму, як у людини, в якої помер хтось із родичів.

– Це тому, що в тебе нічим дихати, – сказав я. – Чому ти ніколи не розчиняєш вікон?

– А тому, сер, – сказав Владек, усе ще сумно награючи, – що в мене меланхолія. А коли до мене в гості приходить ця пані, я, шановний, вікон не розчиняю. Тобто не має в мене на те силоньки…

Я встав і порозчиняв вікна. Дихати стало й справді легше. На Владековому обличчі, однак, не ворухнувся жоден м'яз. Може, він готувався розповісти мені про свої любовні невдачі – було б то незле. Добре, коли любовні невдачі терпить такий гарний, такий бездоганний хлопець.

– Мати все ще гризе мене за Мирославу, – сказав Владек. криво всміхаючись. Не може вибачити, що я в неї не закохався і що не захотів її відвойовувати.

– Це справа програна, – сказав я, відчуваючи недобру втіху, – хіба вона цього не розуміє?

– У жінок незбагненна логіка. – Владек заграв ще повільніше, тобто смутніше, їхні логічні важелі це мова чуття, а не розуму, їхнє розуміння глузду – це нерозуміння глузду.

Браво! – сказав я. – Але, по–моєму, це думки не твої, а мої!

– Тим мені і смутно, – відказав Владек. – Бо я вважав оті твої думки позою одного з дванадцяти розгніваних мужчин…

– Чому одного з дванадцяти? – спитав я.

– Це кіно таке є: «Дванадцять розгніваних мужчин». Отож я так вважав…

– А тепер?

А тепер я твої сумнівні афоризми повторюю, бо зрозумів ще одну істину. Поза одного з дванадцяти розгніваних мужчин це і є меланхолія. Не набрид я ще тобі?

– Ні, – сказав я, трохи й розчулюючись. – Це сьогодні, напевне, особливий атмосферний тиск. Річ у тім, що в мене меланхолія.

– А в тебе чого? – повернувся на дзиглику Владек.

Але я не був аж настільки розчулений, щоб звірятися перед приятелем у своїх почуттях до Юліани – не завжди й блазневі приємно вдавати із себе дурня. Я розповів про вітчима і про те, як він, здається, так казав товариш Грабовський, стукає молотком, і від того стукоту я почав сумніватися, що й справді с переконаним оптимістом.

Владек реготав. Йому ця історія незвідь–чому сподобалася.

– Потішив мене, – сказав він. – А я думав, що ти в когось закохався.

Це була насмішка, власне, ота зверхня поза, в яку Владек дозволяв собі часом стати.

– А чому б я не міг у когось закохатися? – спитав я не вельми догідним голосом.

– Тому, незворушно відповів Владек, – що ти цілий вік настирливо торочиш про своє женоненависництво. От я й повірив, що це справді так. І не тільки повірив, а потрохи починаю й сам тим перейматися…

Ну що ж, Владек сьогодні був на висоті: розумом принаймні він мене сьогодні увіч перевищував. Узяв отак на гачок із тим закоханням, а коли я клюнув, вправно побив мене моєю ж таки зброєю, яку я, відає бог, використовую тільки для самооборони.