Володимир Лис - Іван і Чорна Пантера

За ці дні Ніколь і охоронець Джордж за допомогою місцевого журналіста, котрий, здається, закохався в її прес-секретарку, знайшли таксиста, який знав відносно добре англійську мову. За чотири тисячі доларів він згодився відвезти супермодель куди завгодно, повезти на екскурсію в будь-яку глуху місцину. Десь на Полісся, окей, чому б і ні?

Мандрівка почалася у вівторок. Таумі вдяглася у чорні шкіряні штани, легкі елегантні чобітки, що закінчувалися перед колінами і були обрамлені по боках вигадливим візерунком, а зверху ще й зав’язаними у вузлики маленькими кульочками-помпончиками. Теплий светрик хоч і був простим на вигляд, але дорогущим. Поверх нього була накинута коротка шкіряна курточка, а на руки натягнуті тоненькі, теж шкіряні рукавички ціною десять тисяч доларів з якогось екзотичного латино-американського звіряти. Таумі не знала, куди вона їде, у яку глушину чи місцеві джунглі. Але допустити вдягтися сяк-так не могла. У дорожню сумку вона все ж поклала на всяк випадок дві осінні сукні, три блузочки, кілька трусиків, нічну сорочку і, звісно, набір кремів та парфумів, не кажучи про зубну щітку й пасту. Сумка виявилася доволі важкенькою, тут їй піднесе до таксі Джордж чи Івенн, але там, куди вона їде? Дарма, сказала собі Таумі, добровільні носильники завжди знайдуться, надто за долар-два, те вона знала з власних подорожей до всіляких екзотичних країн — Індії, Єгипту, Мексики, Бразилії… У цій країні все ж жили білі, хоча, як її попередили, трапляються випадки расизму і ксенофобії. Ну, так, їй кортить взяти з собою хоча б одного охоронця, але ж умова бісового Джавіртана — їхати самій, самій-самісінькій, шукати черепа білої відьми (яке ідіотство!) теж самій, інакше оте місце, де він чекає, не відкриється при чужому оці. Дикунство! Авжеж, дикунство. І вона сама стає дикункою, на все це погоджуючись. Але… Не те, щоб вона боїться того Джавіртана і його слуг (чи таки боїться?), не те, щоб у все це повірила, але… Таумі з дитинства жив дух авантюризму, жага до пригод, вона їх зазнала чимало, з коханцями й без них. Якщо вона обрана Таумі, королівської крові, нехай і в хтозна-якому поколінні, якщо її справді захищає дух великої Туммі Маліколоне, то чого боятися, все буде добре, вона знайде той проклятий череп, привезе його магу, котрий тішитиметься владою над цілим світом (ха-ха!), а головне, дасть їй спокій.

«Все буде окей», — сказала Таумі.

У внутрішній кишені курточки лежав гаманець із крокодилячої шкіри, а в ньому чотири тисячі доларів. Ще один гаманець затаївся у сумці. Була й кредитна карточка, правда, її попередили, що тут, у їхній провінції, навряд чи можна буде нею скористатися, як і доларовими чеками. Турботлива Ніколь всунула й пачку місцевої валюти, цих, як їх, о, гривньяс.

— Сподіваюся, мене не пограбують, — пожартувала Таумі.

— Слово «долар» тут для них магічне і, гадаю, вас охоронятиме, — всміхнулася Ніколь. — До того ж вас захищатиме паспорт громадянки США і ось цей папірець, де сказано, що ви почесна гостя керівництва цієї країни. А ось посвідчення посла миру Організації Об’єднаних Націй.

— Дякую, — сказала Таумі.

Ніколь не вельми вродлива, бо яка жінка візьме собі вродливу прес-секретарку, все ж була сповнена якогось дивного притягального шарму, і це не раз прислуговувало її шефині. Ніколь сама мала чимало коханців за свої двадцять вісім, але коли їх, хоч і рідко, не було в Таумі, задовольняла її анусні примхи. Можливо, тому, на відміну од попередніх численних прес-секретарок, трималася на цій посаді (втім, прес-секретарок і прес-секретарів було троє чи четверо, залежно від того, як їх там рахувати) вже чотири роки, до того ж її платня зросла більш як удвічі.

Ніколь і Джордж похмурим осіннім ранком супроводили Таумі крізь чорний готельний вхід (біля основного й тут чатували папараці) у бокову вуличку, а звідти до таксі. Таксист виявився молодим і доволі міцним на вигляд хлопцем, і це порадувало Таумі. Вона дістала з бокової кишені сумки карту цієї Юкрейни і пальчиком з довгим, сріблястого кольору нігтем окреслила коло на північному заході країни. Сказала, що десь там є населений пункт, у якому їй конче необхідно побувати. Назву його вона начебто забула, та має пригадати, там знаходиться місцевий знахар, до якого їй рекомендували звернутися.

— Ноу проблем, — сказав таксист, якого звали Борис. — Повеземо, куди скажете. Ми будемо там ночувати?

— Ні, — відповіла Таумі. — Ночуватиму я одна. Ви ж поїдете назад. Гадаю, вас попередили, що про поїздку нікому ні слова. Мені б не хотілося вас додатково попереджувати…