«Коронація Слова» створює для вас нову хвилю української літератури — яскраву, різножанрову, захоплюючу, — яка є дзеркалом сьогодення і скарбом для майбутніх поколінь.
Юрій Логуш, Голова Правління ЗАТ «Крафт Фудз Україна», ініціатор проекту
Всеукраїнський конкурс романів, кіносценаріїв та п’єс «Коронація слова» був заснований за підтримки бренду найпопулярнішого українського шоколаду «Корона». Головна мета конкурсу — сприяння розвитку новітньої української культури.
Література, кіно і театр обрані не випадково, адже саме ці жанри є стратегічними жанрами культури, що формують і визначають зрілість нації.
Метою конкурсу та його завданням є пошук нових імен, видання найкращих романів, стимулювання й підтримка сучасного літературного процесу, кіно й театру, і як наслідок — наповнення українського ринку повнокровною конкурентоспроможною літературою, а кіно й театру — якісними українськими фільмами й п’єсами.
www.korona.ua
Я йшов старим запущеним садом. На мені був якийсь дивний одяг, не мій звичний, а начеб з минулого, дев’ятнадцятого, чи хтозна-якого століття. Мовби камзол з оборчастими рукавами, а довкола шиї велике біле жабо. На ногах я мав не штани, а рейтузи — світло-коричневі, такі, що носили колись. Я йшов углиб саду і раптом побачив, як назустріч мені з-за дерев вибігає маленька дівчинка років десяти, а може, й менше. Коли вона наблизилася до мене, то я подумав, що знаю цю дівчинку. Так, знаю. Звідки? Намагаюся пригадати і не можу.
«Це маленький диявол», — чую виразний шепіт.
Дивна річ, мені здається, що то шепочу я сам, хоч вуста в мене міцно стулені.
З-за дерева, збоку від алеї, на яку вибігла дівчинка, виходить старий сивий чоловік, багато одягнутий. Він дивиться в мій бік, притому дуже суворо.
— Пане художнику, — каже він. — Не чіпайте її. Не смійте. Ви цього не зробите.
«Чого я не зроблю?» — питаю подумки.
Я наближаюся до старого сивого чоловіка. Але не йду, а наче пливу в повітрі. Ось ми вже майже поруч. Я чую, як він важко дихає.
— Це ваша донька? — запитую.
Чоловік хитає головою. Повертає голову. У його очах — біль і радість водночас.
— Внучка?
— Це моя душа, — зізнається чоловік. — Щойно вона вилетіла з мого тіла — і я намагаюся її упіймати.
Маленька дівчинка в білій полотняній сукенці до п’ят сміється — дзвінко-дзвінко — й зривається з місця. Вона біжить, смішно перебираючи ніжками.
— Я її не наздожену, — сумно зітхає чоловік. — Боюся, це зроблять інші. Може, ви спробуєте, пане художнику?
Я кидаюся бігти за дівчинкою, думаю про дивні слова цього чоловіка, про те, що хтось мені шепотів інші, страшні слова, й раптом помічаю, як разом із садом здіймаюся у повітря, лечу все вище й вище, а піді мною внизу — сліпучо-біла безодня.
Я зримо відчув, як хтось накидає на мою голову подушку і починає душити. Поспішно розплющив очі. У кімнаті, звісно, нікого не було. Тільки відчуття задухи.
Я швидко встав і відчинив вікно. Із саду, проте, також віяло теплом.
«Душно, — подумав я. — Тому й таке відчуття. І цей… цей… сон…»
Насправді я не спав. Картина в саду несподівано постала перед моїми очима. Ні, очі були заплющені. Я лежав так уже довго, марно намагаючись заснути. Власне кажучи, я викликав ту картину сам. Навіщось вона мені була потрібна. Цей епізод колись-таки був у житті. Тільки не в моєму.
Тут до моєї голови почала заповзати дивна тривога, яка мучила ось уже кілька тижнів. Це було відчуття того, начеб за моїми плечима стоїть хтось мені незнаний, ніби той хтось стежить весь час за мною. Цей невидимець приходив під вікно моєї оселі ввечері і вночі, коли я несподівано прокидався; відчуття його присутності з’являлося часом, коли я йшов за місто на етюди. Я дійшов навіть до того, що якось покинув накладати фарби на полотно і кинувся до найближчої копиці сіна. Нікого за нею, звісно, не було. Я став оглядатися і на вулицях. В саду біля нашого будинку. Навіть коли сидів у себе в кімнаті.
Ця тривога з’явилася десь на початку літа, росла, ставала дедалі відчутнішою і зримішою, хоч я й не зміг би, якби хтось запитав, звідки у мене з’явилося тривожне відчуття, обґрунтувати причину цієї несподіваної, незрозумілої тривожності. Цього літа я, як завше, мав поїхати в гості до сестри, потім — до мами. Написати кілька пейзажів. В сестри — бавитися зі своїми племінниками, які люблять смикати мене за поріділого чуба. Я поїхав. У мами косив траву на невеличкій ділянці за городом, потім рвав вишні, вибирав огірки і допомагав закручувати банки — спочатку з вишнями, потім з огірками, частина яких перепадала на зиму й мені. Ще хотів навідатися до старшого брата. Його дочка недавно вийшла заміж, здається, це вже пішов третій рік, так, третій, ні, другий, це ж бо було минулої весни.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу