Володимир Лис - Графиня

Через два з половиною століття я напишу лже-портрет цієї дівчинки, вже графині.

Зрештою, я добився того, чого й бажав. За допомогою матері Люби, яку я переконав, що не їй, а таки мені доведеться доглядати її дочку, я забрав Любу з психлікарні до себе.

Я завжди поспішаю з уроків додому, щоб розігріти обід для моєї дружини. Як і сьогодні. Особливо вона любить каші — манну, вівсяну, з гречки. Я підношу ложку до її рота, і Люба слухняно розтуляє губи.

— Ще одну ложечку, — кажу я.

— Ще одну ложечку, — слухняно повторює Люба.

І раптом її очі оживають, спалахують незвичним вогнем. Вона щось наче намагається пригадати.

— Я на… ма… лювала, — раптом з натугою каже вона, винувато посміхаючись. — Намалювала. Картину. Там.

Я проводжу очима за її рукою і бачу аркуш картону, який стоїть біля стіни. На ньому безформно розмазані фарби. Вперше за півроку, відколи ми вдома, Люба проявила інтерес до того, що донедавна було сенсом її й мого життя, — до фарб, які мусять лишити слід на полотні. Чи ще на чомусь. І вперше вона говорить.

— Зна… знаєш… — Любин голос тремтить. — Знаєш, як я… назва… назвала… свою картину? — чую я зненацька голос Люби.

— Як?

— Портрет… портрет графині.

Я здригаюся. Стою і не знаю, що сказати. Перед очима калейдоскоп із якихось слів — я бачу його на диво виразно. Саме бачу. Але не можу зрозуміти жодного слова.

Я отямлююся від ніжного дотику. То Люба гладить мою руку. Зустрічаюся з її очима. Щось стискає мені груди, тисне й ніяк не може відпустити.

— Не плач, — чую я Любин голос. — Я… я… Я біля… біля тебе. Я, — вона затинається, — я з тобою.