Володимир Лис: Графиня

Тут то й помічає старий граф маленьку дівчинку в білому полотняному платтячку — чистого ангела життя, що біжить йому назустріч, широко розставивши рученята.

Венцеслава, майбутня дружина його сина. Збурювачка спокою. Маленький білий янгол.

Вона стане для графа символом життя, він вірить, що житиме, доки любитиме це маленьке створіння.

Ненависть. Це вже управитель, Зигмунт Корвінський. Пекуча війна, що переросте у жагуче кохання. Ні, не забула білява дівчинка, хто її привів до лісу і прив’язав до дерева — на поталу страшному ведмедеві.

Управитель, який під її поглядом, за її наказом сідає на палю. Лжеграф і справжній граф Ловига, які її обожнюють. Страшні події осені, коли, як і минулого року, в Старому Лузі вбивали собак.

Може, справа у вбивстві собак, може, так само, як тепер Люба, колись організувала його графиня Ловига? Але кому вперше прийшла до голови ідея вбивати собак, паралізуючи сумішшю, виготовленою із собачого мозку, залоз, кісток і трав? Чи не його образ із далекої давнини проглядав на моєму портреті? А проповідник, у якого погляд такий, що йому хочеться беззастережно вірити…

Я знову відчув, як холод сковує все тіло, що ось-ось почне дубіти. Треба було щось робити, я спробував підстрибнути вгору, але до краю стіни не дострибнув. А якщо й дострибну, то навряд чи втримаюся на руках. Добре було б щось підкласти під ноги, але що? У вагоні нема жодного зайвого предмета. Хоча… Я оглянув пильніше вагон і побачив біля задньої стіни на підлозі якусь дошку. Хитаючись, наче п’яний, підійшов, узяв. Спробував приставити до стінки вагона, щоб вибратися нагору. Коли я став на дошку вилазити, вона вислизнула з-під ніг, і я ледве не гепнувся на підлогу.

Я копнув спересердя дошку ногою, ще раз поглянув на неї і… І тут я подумав, що, коли вже опинився в такій пастці, то, щоб не закоцюрбнути остаточно, може, спробувати щось на ній намалювати? Але чим? Стривай, адже є вугілля. Я бачив і портрети, і пейзажі, написані вугіллям, а от самому так писати не доводилося. Може, спробувати? Спро… бу… ва…

Я взяв чорний шматочок у пальці, провів на дошці лінію. Цей доторк обпік мої пальці, наче вуглина була розпечена. Що ж його намалювати? Шматок чорної закіптюженої стіни? Небо наді мною? Може, цей вагон, з-за якого визирає осіннє сонце? Ні, треба щось інше. Але по пам’яті я не дуже вмію писати. Все, що було написано мною досі, мало реальну основу. Навіть портрет на ясені. Навіть він. Хіба що графиню я вигадав. Вона мала небагато спільного з натурницею. Саме так. Була більше моєю мрією.

Недавно я викрав її портрет з музею. Мій портрет. Міліція шукала, але так і не знайшла злочинця. Добре, що Дмитро Харитонович не вказав на мене, хоч, підозрюю, він знає, хто це зробив. Портрет я спалив у своїй грубці. Як до того долари, отримані за свої картини. Наче цей акт міг мені чимось допомогти.

«Чимось допомогти», — думаю я тепер.

І раптом я аж присвиснув. Провів ще одну лінію, другу, третю. Еліпс, півколо, два маленьких кола. Несподівано для самого себе я раптом збагнув, що на дошці з кожним штрихом дедалі виразніше вимальовується портрет.

Він проступає крізь пил, наче з глибини самого дерева. Мій портрет. Мій автопортрет. З лютою затятістю, з приреченим, але відчайдушним і непереборним розпачем я додавав штрих за штрихом. Зрештою, я відступив і поглянув на портрета трохи звіддалік.

Мої очі з портрета дивилися на мене з болем і сумом. Це був погляд людини, котра неначе продирається крізь хащі назустріч людям і чує десь збоку хиже гарчання невідомого звіра. Воно мовби ближчає і віддаляється водночас.

«Як би мені згодилося дзеркало, — подумав я. — Дзеркало. Тоді я б побачив, як насправді виглядає моє обличчя».

Але дзеркала не було. Звідки йому взятися у холодному, просякнутому вугільним пилом, вагоні, що став для мене пасткою?

— Пасткою, — шепчу я і заплющую очі.

Зовсім поруч побіліле від пристрасті Любине обличчя. Там, у купе нічного вагона. Воно зовсім поруч.

— Ще, ще, ще, — шепче вона у напівзабутті.

І раптом її обличчя набуває рис портрета, іншого портрета, графині Венцеслави Ловиги, того, яке я написав з іншої жінки і яке виявилося так схожим на обличчя Інги.

«Графиня. Інга. Люба», — подумав я і розплющив очі.

Гуркоче поїзд. Нестримно рухається, і ніяка сила не здатна його спинити.

Я ставлю ще кілька штрихів. Кришиться і розламується вугілля.

Сонце заглядає до вагона, добре хоч, що воно трохи зігріває мої плечі.