Володимир Лис - Графиня

Ледве прокинувшись, я відразу відчув жахливий головний біль, а за ним — ще жахливіший холод. Я кудись наче рухався, світ довкола гримотів, двигтів й наче насувався на мене. Я розплющив очі й побачив ледь сіріюче небо над головою, а під боком відчув холодний дотик заліза. Що за чортівня? Де я? Може, все це мені сниться? І я… Я ж геть голий посеред цього жахливого сну.

Ще за кілька миттєвостей я остаточно збагнув, що це не сон, а ще жахливіша реальність. Я був справді голий-голісінький у холодному вантажному вагоні, в якому, напевно, перевозили вугілля, бо у ще не чіткому, швидше за все, світанковому світлі я угледів на підлозі кілька вугільних шматочків та ще чорну пилюку під ногами. Я збагнув, що поїзд їде, чув характерний стукіт коліс по рейках, але як я опинився тут і чому я в такому стані?

Не здатний відповісти на це запитання, я звівся на ноги, зробив кілька змахів руками, намагаючись хоч якось зігрітися. Я робив зарядку, боксував, стрибав, падав і знову підводився. Тіло потроху розігрівалося, хоч і ненадовго. А поїзд їхав і їхав і не думав спинятися. Була якась моторошна лиховісність у його неспинному ритмічному русі.

Щоправда, дедалі більше входив у свої права ранок. Ось уже й сонячні промені стали просіюватися через бокові щілини. Сонце з лівого боку, отже, ми рухаємося на південь. Але куди й навіщо? Навіщо й чому я тут опинився? Невже до цього причетна, невже це влаштувала Люба? Трохи заспокоївшись, я спробував відсунути двері. Дарма. Очевидно, їх зачинили ззовні.

Я ходив по вагону, намагаючись не впасти, і пригадував події минулої ночі. Пізно ввечері ми сіли на поїзд, який ішов до Львова. Віктор лишився на пероні, ми з Любою зайшли до спального вагона. Ми були удвох, сиділи, розмовляли, Люба дістала пляшку коньяку, сказала, що він справжній, французький, бо справжній коньяк тільки й буває французьким. Коли ми наповнили дві маленькі дорогі кришталеві чарочки, які вона дістала із сумки, Люба запитала, чи пам’ятаю я давню колишню поїздку до Києва, коли я возив її на виставку? Я сказав, що, звісно, пам’ятаю, що недавно там, в Густому Лузі, коли ми сиділи в машині, згадував. Люба сказала, що й вона згадувала, що вона дуже хотіла б повернутися в той час. Що чим більше вона розуміє, як той час даленіє і тьмяніє навіть у пам’яті, тим більше їй хочеться у нього повернутися. Тим більше, саме так.

Ми пили коньяк, ми розмовляли — про її виставку в Києві, виставку, яка мала такий шалений успіх; ми так поводили себе, наче нічого не відбулося останнім часом. Нічого такого, що б пролягло між нами. Хоч мені кортіло спитати, куди вона поділа мій портрет убивці собак?

«Нічого такого», — думаю я тепер, намагаючись зігрітися. Скільки ж ще їхати і куди і коли ми зупинимося?

Невже Люба підсипала мені снодійне? У коньяк? В мінеральну воду, яку ми потім пили? Але ж і воду, і коньяк наливав я і їй, і собі. З одних і тих самих пляшок.

— З одних і тих самих пляшок, — вголос кажу я.

Чи ми проїжджаємо через якесь місто або село? Якщо й гукнути, то ніхто не почує. Але ж не буде поїзд їхати так вічно…

Після тієї вечері (закушували цукерками — Люба все передбачила) ми кохалися. Ще Люба сказала, що до Львова надто мало часу, а у Львові нас мають зустріти.

— Нам треба поспішати, Платоне, — сказала вона.

Люба цілувала мені руки, я їх виривав, мені здалося, що вона сп’яніла, але й таку — п’яненьку, як і тверезу, яку завгодно, — я любив над усе на світі. Кохав до безтями. Прагнув, як нікого й ніколи в житті.

Проганяю від себе спогад-марево. Реальний спогад-марево. Я заснув після кохання? Я щось хотів запитати у Люби, весь час хотів щось запитати. Авжеж, хотів. Хто такий цей проповідник? Чи збудувала вона свій палац? Хто такий був той Віктор — слуга, коханець? Ні, якесь інше запитання. Але що ж трапилося, Господи, за що така жорстока покара? Невже за те, що я не виправдав її сподівань, що я всього лиш скромний вчитель малювання з маленького провінційного містечка? Хіба я в цьому винен? Чи справа у тому давньому портреті графині, якої ніколи не бачив, але уявив саме такою, в яку закохалася Люба? Хто мені дасть відповіді на всі ці прокляті питання?

Гуркоче поїзд, все вище й вище піднімається сонце, добре, що цього року листопад незвично теплий, а то я б зовсім задубів. Проклята графиня Ловига, простолюдинка, що стала графинею, що мала стільки влади над людьми, надто над чоловіками!

Знесилений, я притуляюся до холодного боку вагона, і мариться мені старий граф Роман Ловига, що йде садом від свого управителя, над яким занесла вже своє чорне крило смерть. Граф думає про свою власну смерть, про те, що майже нічого не лишить він своєму найменшому синові, окрім цього хіба невеличкого села, думає про те, що життя витікає, мовби пісок крізь пальці, що він бездарно повівся зі своїм життям, що нічого вже не повернути, навіть якби закричав у безвість саду і простору за ним, якби вихлюпнув усі свої жалі холодному осінньому небу.