Володимир Лис: Графиня

— Продовжуйте, — звелів я, ледве він зупинився.

— Та я, власне, майже все сказав, — проповідник знизав плечима. — Вона ще сказала, що ви можете прийти до мене, щоб запросити на акт знищення. Так і сказала — на акт знищення. Ну, я й подумав, що, можливо, зумію вас випередити, тому й поспішив до вас. І ось, як бачите, стою перед вами і вашою картиною… Якщо це розіграш, якщо ви вирішили навіщось покепкувати наді мною, то ви досягли своєї мети. Але навіщо ви це зробили, хотів би я знати? Щоб посміятися над проповідником якоїсь там секти, як ви, певне, вважаєте?

Я не відповів, зате швидко підійшов до картини, провів по ній рукою. Фарби на полотні були не свіжі, сухі. Якби він чимось стер своє зображення, водою чи якоюсь емульсією чи ще чимось, що змогло б швидко змити або розчинити фарби, все одно б якийсь слід лишився. Хай не волога, але пляма на місці, де був портрет посеред ясена, порожнє місце, бо ж замалювати його так швидко неможливо. Стоп. А якщо…

Я відступив від картини крок, другий і мало не розреготався. Це була зовсім інша картина, написана десь років два тому, ранньої осені. Одна з картин, які у мене начебто купили невідомі «покупці».

— Це зовсім не та картина, — сказав я.

— Не та? — здивувався проповідник. — Що ви хочете цим сказати?

— Те й хочу, — відповів я. — Це справді моя картина, але дворічної давності. Ясен, але без вашого портрета.

— А де ж та — з портретом? — він дивився на мене так, як дивляться на божевільного, — з острахом і осторогою.

— Поки я ходив до вас, а ви йшли до мене, хтось підмінив картину.

— І хто ж? — він явно мені не вірив.

— Я можу лише про це здогадуватися і спробую зараз вияснити. Але перше, ніж я це зроблю, хотів би знати, як ви опинилися в нашому місті, про існування якого ви навіть не підозрювали, якщо вам вірити?

— Мене послали, — сказав він дуже просто.

— Послали? Хто?

— Керівництво нашої церкви.

І він розповів, що до Церкви Природного Євангелія вступив десь років чотири тому, оскільки його зацікавило те, як пастор цієї церкви трактував події, зображені у Святому Письмі. Було це в Києві, він повірив цим людям, став своїм серед них, а рік тому отримав право сам проповідувати. Його й послали на Волинь, і саме в наше місто. Завдання є завдання, його не прийнято обговорювати, от він сюди й приїхав.

«Що це? Збіг? Знак для мене чи когось іншого? Хитро задумана пастка? Для кого?» — думки одна за одною промчалися через мою збаламучену голову.

Я пригадав, як часом мені здавалося, що на мене дивиться з картини якщо не Бог, то Божий посланець, а зовсім не вбивця собак, як я вважав спочатку. А може, цей чоловік і є таким? Коли він промовляв, його очі спалахували дивним, майже містичним блиском. Уявляю, як запалюються ці очі, коли він починає проповідувати слово з Євангелія… Природного Євангелія.

«Принаймні я знаю, хто йому телефонував», — подумав я.

Отже, треба навідатися до Люби. Вона мусила бути в містечку. Мусила. Таку гру могла вести лише вона.

— Ви можете мене тут зачекати? — спитав я проповідника. — Я швидко повернуся. І тоді ми розставимо всі крапки над «і».

— Добре, — на диво покірно згодився він. — Я почекаю, якщо треба. Ви мені довіряєте?

— Мушу, — сказав я і вийшов надвір.

Хотів, було, заглянути до Марії й запитати, чи не була вона, як хтось залазив до будинку. А може, й бачила?

Але на Маріїній половині не світилося.

Чому в мене було таке враження, що я йду цією вулицею востаннє? Лихе передчуття? Навряд. Хіба що нестримне бажання дійти до краю всіх цих подій, дістатися якоїсь таємниці, мені ще незнаної. Не пов’язаної з Любою.

Десь напівдорозі я спинився, бо подумав, що найліпше було б, аби все виявилося жартом. Тобто те, що розповіла Люба — і про те, що вона організувала вбивство собак, і про те, що вона тепер (чи за її дорученням) підмінила картину. Я наче прагнув, аби все повернулося до колишнього. Чи можливо це?

Місто лежало притихле. Я раптом відчув дивну ніжність до цього маленького, забутого Богом містечка. Тепло розлилося всім моїм тілом, коли я подумав, що не такий вже й нещасний я був у ньому, що не таке вже й безглузде життя прожив. Я намагався і кохати, і відкривати таланти, і переносити це життя на полотно, от як це вдавалося, то вже інша справа.

— Платон Васильович? — спитав мене хтось невидимий, ледве я відчинив хвіртку на подвір’я будинку, де жила Любина мати і колись народилася сама Люба.

— Так, — ошелешено прошептав я.