Володимир Лис - Графиня

Лише на вокзалі, скориставшись тим, що полковник пішов купувати пляшку води, вона торкнулася мого плеча й заглянула у вічі.

— Ти справді привіз тільки картину? — спитала вона тихо, щось явно очікуючи.

— А що я мав би привезти? — щиро здивувався я. — Хіба що себе. Але ж я тобі не потрібен.

— Ти певен? — спитала Інга, відвернулася, й мені чомусь здалося, що на її очах з’явилися сльози.

— Вибач, — сказав я. — Ти ж не витримала першою й поспішила заміж.

— Але хіба не ти перший втік?

— На те були свої причини.

— Причини?

— Довго пояснювати. Може, й поясню тобі. Колись.

Але я не був певен, що так станеться. Спалах почуттів чи чогось іншого минув? Теперішня ж моя надія — на чому ґрунтувалася вона? Хіба на безбережній самотності й потребі того неможливого, яке не здатне зігріти й душу.

Повернувся полковник. Окрім води для Інги, він приніс по пляшці пива. Ми стояли, пили пиво. Інга зробила кілька ковтків з паперової склянки, куди налила воду. Чекання поїзда ставало нестерпним. Я подумав, що ми надто рано приїхали. Та, як виявилося, ми переплутали колії і мій поїзд ледве не відправився без мене. Я вскочив на ходу до вагона, але вже не зміг виглянути у вікно.

Коли я повернувся до Густого Лугу, то мене очікував сюрприз — мого старого приятеля ясена вже не було. Я прийшов на майдан, побачив вирву на тому місці, де він ріс, щось здригнулося всередині, болісно защеміло, та так, наче я дізнався про смерть близької мені людини. Майнула думка — чи не боляче йому було вмирати? І водночас друга — що тепер у моєму житті не буде жодної таємниці. А може, його й зрізали, щоб позбавити мене й місто цих таємниць? Та я знав про справжню причину — оскільки останнім часом у містечку поширилися чутки, що під ясеном сховані скарби графів Ловиг, і було кілька спроб уночі самовільно зрізати дерево, то міськрада прийняли рішення зрізати його цілком легально і легітимно, що й зробили при великому напливі народу. Потім викорчували за допомогою заорендованого в райцентрі екскаватора величезного пня. Ще й викопали під пнем яму. Ні скарбів, ні труни з тілом графині, що теж припускали, там не виявилося.

Серед інших подій того року відзначу три. Одного разу ввечері я почув страшний крик і грюкіт за стіною. Я кинувся, щоб врятувати Марію від Петрових кулаків, але застав видовище, від якого мало не розреготався, — то Марія лупцювала поліном чоловіка, котрий, як виявилося, потяг із сімейної каси десятку на пиятику.

Друга подія та, що я прочитав у газеті, — у столиці відкрилася виставка робіт молодої перспективної художниці Любові Смажук. Я довго сидів, заціпенівши, тримаючи в руках газету з фотографіями робіт з тієї виставки. Одна з робіт називалася — «Мій учитель». Я був зображеним таким молодим! Таким як, певне, вперше зайшов у Любин клас. А може, ще й молодшим. Мої очі на портреті були ледь примружені, а губи складені в посмішку. Чисту посмішку, ще не спотворену іронією.

«Це моя найкраща робота, — сказала молода художниця кореспондентові про «Мого учителя», — читав я в газеті, далі натрапив на своє прізвище. «Це скромний учитель малювання з містечка Густий Луг на Волині, де народилася художниця» — прочитав я.

От і все. То була на диво витончена помста. «А може, й не помста, — подумалось мені. — Може, я чогось не розумію?»

Я довго сидів і намагався добути ще якусь думку.

А ввечері прибігла Маріїна родичка Мирося.

— Платоне Васильовичу, тут про вас так написано, — заторохтіла вона й простягла мені газету.

— Люба так добре про вас сказала.

«Дурепа», — подумав я, та не сказав нічого. З того вечора у нас із Миросею почався роман. Через три місяці, на початку осені, Мирося лишилася в мене ночувати.

Третя подія — ще один мій візит до Києва і зустріч з убивцею собак. Чи тим, кого я вважав убивцею. Той чоловік врешті-решт сказав, що рецепт справжньої, а не вигаданої суміші, яка паралізувала собак, він сам знищив.

— Аби ні в кого не виникло в майбутньому спокуси, — сказав він.

Ми сиділи в кав’ярні, де, як він повідомив, він зустрівся вперше з Венцеславою, і пили червоне вино.

— Вона ніяка не Венцеслава, — сказав я.

— Для мене — Венцеслава, — вперто вимовив цей чоловік.

— Її звати Люба Смажук, — сказав я.

— Венцеслава, — з притиском проказав він. — Венцеслава, інакше я вам наб’ю морду. А ви ж цього не хочете? Не хочете?

— Напевне — ні, — сказав я.

Ми пили довго. Ми пили цілий вечір і не п’яніли. Ми почувалися родичами — і чим далі, тим більше.