Коли я відчинив двері до кімнати, то побачив не Марію, а високу струнку жінку в дорогій норковій шубі, яка роздивлялася притулені до стіни картини — я так і не спромігся їх повісити на стіну (чи, швидше, не захотів), хоч і зодягнув у рамки. Моя гостя ще не повернула голови, як серце у мене голосно забухало — то була Люба. Люба Смажук, моя найкраща учениця, моя гордість, мій біль й загнане кудись углиб єства таємне кохання.
Безумовно, вона чула, як відчинялися двері, я помітив, як ледь-ледь рухнулися її плечі, але повернула голову з розкиданим по шубі, аж майже до ліктів, розкішним пшеничним волоссям, не відразу.
— Доброго дня, Платоне Васильовичу, — сказала вона, просто й невимушено, мовби ми розлучилися лише вчора, коли вона пішла зі школи додому, як то було колись.
— Здрастуй, — привітався я, і хоч намагався вимовити спокійно, голос мене зрадив.
— Колись ви казали — здрастуй, Любцю, — посміхнулася вона.
— Ти ж виросла, — спробував посміхнутися і я.
— Виросла… авжеж, виросла… А ви…
Вона ступила до мене крок, другий, спинилася. Я почув запах дорогих духів. І нараз — дивне миттєве запаморочення. Захотілося пошукати рукою опори, та я стримався.
— А ви, Платоне Васильовичу… Ви не образитеся, коли я скажу…
— Чому б я мав на тебе ображатися?
— Ви не знаєте, що я хочу сказати…
Вона подивилася мені у вічі. Я побачив погляд маленької беззахисної дівчинки. Той давній погляд, який я бачив колись на уроках і в школі, і тих уроках, що давав я їй на лузі, на міській площі, в багатьох місцях, де вчив її писати вже фарбами. Нарешті, коли віз її до художньої школи, і тоді ще з кісками, Люба раптом притулилася до мого плеча, а коли я погладив її по голові, підвела до мене вдячні, зволожені очі. Тепер у тих очах я побачив себе — маленького і далекого. Чи це згадався той давній погляд?
— Ви, Платоне Васильовичу, написали дві гарні картини, — сказала тим часом Люба.
— Ти так вважаєш?
Я мав би образитися, але не образився. Для мене справді багато важила її думка. Тільки щось здригнулося всередині, обірвалося, покотилося вниз, щось маленьке і невловиме. І ще затерпло піднебіння.
— Так. Я кажу цілком щиро. Це справжній живопис.
— Ти вже й не сподівалася на це? — я намагався вимовити ці слова якомога іронічніше, а вийшло… Голос мій ще більше здригнувся, захрип, наче я випив годину-дві тому цілу кварту холодної води.
— Я просто рада… Але… але я прийшла до вас не за цим… Я прийшла покаятися, Платоне Васильовичу.
Я дивився на неї здивовано, навіть ошелешено. Передчуття, терпке, аж млосне, стисло мені груди.
— Покаятися — за що?
— За все. За багато що. У вас не знайдеться випити?
— Хіба горілки.
— Давайте й горілку.
За кілька хвилин ми сиділи за столом із чарками в руках. Горілку пили з Любою вперше. Колись пили вино — за її успіх на виставці, її успішний вступ до інституту, який потім став академією, коньяк пили, коли вона отримала диплома. Люба тоді сміялася, пригадуючи свої дивні винні коктейлі.
— За вас, Платоне Васильовичу, — Люба трохи смішно поморщила носика. — Щоб ви мене простили і зрозуміли. Чи навпаки — зрозуміли й простили. Зрозуміли і простили, — повторила наче з жалем.
Ми випили, закусили салом і огірком, наче два п’янички. І тоді Люба спитала:
— Чому ви назвали цю картину «Портрет убивці собак»?
— Не знаю, — щиро сказав я і розповів їй про своє видіння, про те, як я створив цю картину, названу мною спершу просто «Портрет на ясені», а потім — «Портретом убивці собак». Але чи був то насправді портрет того дивного убивці нещасних тварин, чи мені просто привидівся образ невідомо кого, я теж не знав.
— Тримайтеся міцніше, Платоне Васильовичу, — сказала Люба, коли я закінчив розповідь. — Це я організувала убивство собак у Густому Лузі.
Мабуть, у мене був надто спантеличений вигляд, бо вона не стрималася і засміялася.
— Навіщо? — видихнув я.
Відповіді я не дочекався. «Чи ж є вона, ця відповідь?» — подумав я. Люба мовчала. «Ця проклята відповідь», — подумав далі я. Мусив би щось говорити, чимось розрядити атмосферу, чимось зарадити мовчанню, що поглинало нас обох, але слів у мене не було. Не знаходилося цих необхідних слів. Наче заморозилося в мене піднебіння і кудись подівся мій щойно пересохлий язик.
Моя спантеличеність, ошелешеність росла, і це, напевно, відбивав до краю розгублений вираз обличчя (наче в ідіота, який раптом дізнався, що він геній, вже потім з іронією подумав я), бо Люба поглянула досить занепокоєно.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу