Володимир Лис - Графиня

Коли ми нарешті вийшли з кав’ярні, на землю опустився прохолодний осінній вечір.

— Час не зупинити, — сказав я. — Хоча яка бридота — знати цю істину.

— Це ви до чого? — подивився посоловілими очима на мене мій колега по нещастю.

— До того, що знову осінь, — відповів я. — Тільки цієї осені ніхто не вбивав собак. То ви справді не пам’ятаєте рецепту тієї суміші?

— Бувайте, — сказав він. — Мені пора. Готель он там.

— Я знаю, — відповів я.

— Знаєте? — сказав він. — Знаєте? Нічого ви не знаєте, добродію. Навіть того, що насправді в мене пофарбоване волосся.

— Пофарбоване? Вибачте, що ви маєте на увазі?

Я спитав і відчув, як у мене щось обірвалося всередині. Душа? Чи щось інше? Що? Що? Що?

— А ви що ж, хотіли, щоб я в такому віці ходив сивим? — убивця собак взяв мене за барки, струсонув, але швидко й відпустив.

Він повернувся — рвучко, зле, немов чекав, що я кинуся на нього, — і стрімко пішов геть. Широко розвивалися поли його довгого плаща. Наче крила підбитого великого птаха. Мов у Люби.

— Зачекайте, — гукнув я, але він став іти ще швидше.

Не почув чи вдав, що не почув мого скрику? Я міг би його наздогнати, принаймні спробувати це зробити, але хтось раптом зодяг на мої ноги важезні чавунні кайдани. Мені здалося, що я навіть чую, як вони скриплять — старі й іржаві від старості.

Чутки про цього чоловіка стали розповзатися в Густому Лузі десь посередині осені. У місті з’явився проповідник якоїсь нової протестантської церкви, який, казали, передбачає, що саме в нашому містечку варто очікувати другого пришестя. Мирося, котра пішла одного вечора на зібрання в будинку культури, як вона запевняла, із простої цікавості, повернулася захоплена.

— Я, Платоне, ще не бачила, щоб так пристрасно проповідували Слово Боже, — казала вона. — Ти не повіриш, але під кінець проповіді, а він розказував притчу про блудного сина, півзалу плакало.

— Чи не закохалася ти, бува, в цього проповідника? — напівжартома спитав я.

— Що ти, що ти, Платоне? — замахала руками Мирося. — Як ти можеш таке казати? Він же проповідник.

— Хіба в проповідників не закохуються?

— Ні, тут ні, хоча чоловік він вродливий, — чогось зашарілася Мирося.

І раптом вона пополотніла, наче побачила щось неймовірне чи дуже страшне. Вона ткнула пальцем кудись за моє плече.

— Там… там… Платоне! — зойкнула вона.

— Що — там?

Я озирнувся і зустрівся з поглядом чоловіка на моєму портреті, якого я назвав колись убивцею собак. Здалося, що він дивиться на мене, свого творця, сьогодні по-особливому, не так суворо, але начеб насмішкувато.

— Що тебе так схвилювало? — спитав я Миросю.

— Це ж він, Платоне, він…

— Хто він? Ти можеш сказати нарешті?

— Це ж чоловік з портрета. Твого портрета!

— З мого портрета? Не розумію.

— Це портрет проповідника. Нашого проповідника. Який прийшов до Густого Лугу.

— Зачекай, — я вже геть нічого не розумів, дивлячись на перелякану Миросю. — Ти хочеш сказати, що той проповідник схожий на цього чоловіка?

— Так, схожий. Навіть не схожий… Це саме його портрет.

— Але ж… Цього не може бути… Я побачив цього чоловіка… Ну, це обличчя тоді на ясені.

— Ой, Платоне, — Мирося притулилася до мого плеча. — Мені страшно, Платоне.

Я відчув — несподівано, негадано, що страх темним валом накочується і на мене. Підстав не вірити Миросі я не мав.

— У кого він живе?

— Не знаю. Здається, у Степаниди Луцишихи.

— Луцишихи? — Я дивився збентежено. Я намагався щось пригадати. — Степаниди?

— Ага, — сказала Мирося.

І тут я пригадав. Найпершого собачку задушили саме в Степаниди. Збіг? Чи ні? А якщо ні — то що? Щось знову закрутилося в моїй бідолашній голові.

Я подумав, що цієї ночі я довго не зможу заснути. Хотів попросити Миросю лишитися, але відчував, що вона боїться. Я провів її до вулиці, потім ще далі. Вона тулилася до мого плеча, наче злякане пташа. Була незвично стишена, без своєї нестримної балаканини.

Містечко блимало вогнями, гавкали пси, над якими не висіло жодної небезпеки, ледь-ледь шелестіло листя в густолугівських садах, яке ще не встигло відірватися від гілля. Але цей вечірній спокій лагідної середини осені несе мені ще більшу загрозу, ніж осінь минула, раптом збагнув я. Саме одному мені. І Мирося це добре відчула й не захотіла розділити зі мною небезпеку. А небезпека була, це я відчував своїм нутром і своєю шкірою.

Все ж я лагідно попрощався з Миросею неподалік від її домівки.