Володимир Лис - Іван і Чорна Пантера

Таумі Ремпбелл у Києві, чому б і ні, чому їй і не головувати в журі, наші олігархи вміють добре платити всіляким світовим зіркам, якщо їм ті потрібні.

Але побачити Таумі Ремпбелл у Кукурічках — це було занадто навіть для галюцинацій, не кажучи про білу гарячку після трьох чарчин кагору.

Правець ухопив і Георгія Семеновича, ледь він, вийшовши на стукіт, угледів перед собою шоколадну леді. Він був уже задрімав під акомпанемент бурчання Софії Петрівни — і чого вчора бадилля не дозгрібав, і чого її в суперечці з тою вирвою Анастасією Калениківною не підтримав, і чого після уроків (знає вона, знає) з фізкультурником у кабінеті зачинявся, знов у неділю той привіз від матері так званої наливочки? І от дрімоту-сон його перебиває стукіт, він уже йшов міською вулицею, молодий і вродливий. Звісно, без теперішнього черевця і довкола так п’янко пахла черемха, запах зникає, і вулиця, і його б’ють по голові, в яку вривається голос Софії Петрівни десь з другої кімнати:

— Чуєш, стукають, хтось прийшов, та відчини ж нарешті, ледацюго…

Георгій Семенович позіхає і йде відчиняти, дорогою позіхає ще, думає про те, що вони даремно не допили другу пляшечку, та сливовиця, настояна на травах, яку привіз фізкультурник Роман Сидорович, була смачна-смачнюща, який тільки запах, цілий луг у роті, а тут якийсь дідько когось приніс. Охо-хунечки…

Георгій Семенович доходить до порога. Відчиняє двері, і сон триває, стає маревом, а як же інакше: перед ним виростає вродлива, але чорна жінка, пані невідомо з якої казки чи таки сну. Проте різкість сну збільшується, до нього щось каже чоловік поряд з чорною, ні, швидше коричнево-шоколадною гостею, і Георгій Семенович, кукуріцький директор, остаточно розуміє, що він все ж не спить. Тому вітається.

— Прошу вибачення, — чистісінькою українською мовою промовляє прийшлий чоловік. — Нам сказали, що тут живе вчителька англійської мови, Зінаїда Антонівна. Чи можна її побачити?

Звісно, звісно, можна, метушиться Георгій Семенович, вхід до неї з другого боку, ось прошу, я проведу, ходімте, панове, за мною, аякже. Він підтягає спортивні штани, бо черевце таки є і доволі неслухняне, підстрибом аж біжить до дверей у кімнату Зінаїди Антонівни (сам прорубав і ґаночок добудував), стукає, ах, треба делікатно, які гості, які гості, звідки, Боже мій, до Зінаїди Антонівни? Невже з-за океану, вона ж заповнювала якусь анкету на грант чи що там ще, зелену карту, ага. Ой, Зіночко Антонівно, ви вдома?

Зінаїда Антонівна вдома. Галюцинації тривають, добре, що я ще не перевелася, радіє вона, хай живуть лінощі, геть халат, отуди. Під ліжко-диван. Поправити зачіску і відчинити. Але звідки у Кукурічках Таумі Ремпбелл? І ще встигає подумати — добре, що відмовилася від споживання сливовиці, настояної на травах, ото був би запах для гостей.

Перед нею таки постає Таумі Ремпбелл (хоча бувають і двійники, пригадує Зінаїда Антонівна), вітається чистісінькою англійською мовою, Зінаїда Антонівна відповідає Таумі Ремпбелл, та питає, чи знають, хто вони такі, о, звісно, міс Ремпбелл, тоді вона каже, що її привела в це село, в Кукурічки, важлива для неї, хоч певною мірою й конфіденційна справа, як посла миру ООН, яку вона мусить тут вирішити. Тому чи не погодиться міс (чи місіс, даруйте, якщо я помилилася), ні-ні, каже Зінаїда, я міс. Чудово, відповідає Таумі Ремпбелл, тоді дозвольте зробити вам пропозицію: побути, попрацювати моїм перекладачем і помічником, доки я перебуватиму у вашому селі, звісно, за певну винагороду, ви можете навіть самі визначити суму! Ви згідні? Так-так, Зінаїда Антонівна згідна, для неї це велика честь працювати з такою видатною особою, тим більше, послом миру ООН. От і добре, каже задоволено Таумі, ми можемо відразу обговорити і план мого перебування тут, і подальшої нашої роботи. Вона вже визначила з цієї розмови, що ця міс вчителька пристойно володіє англійською, хоча й з певним акцентом, властивим для тих, хто не є носієм цієї мови в житті, але вимова чітка і зрозуміла. Перш ніж відпустити шофера таксі, котрий її привіз, каже Таумі, вона хотіла б вияснити два питання, вирішити дві проблеми. Перша: чи є тут транспорт, яким би вона могла користуватися, хоча б те ж таксі? І друга: чи є тут готель, в якому можна було б пожити два-три дні?

Таксі нема, відказує Зінаїда, хіба що в адміністративному центрі їхнього району, але це далеко звідси, але транспорт є, от хоча б машина містера Джорджа Семеновича (жест у бік господаря дому). Він відвезе куди треба. Що ж до готелю, то він є теж, тільки в райцентрі, але якщо будемо працювати тут, у селі, то ви, міс Ремпбелл, могли б пожити в мене, моя скромна оселя до ваших послуг, як і її господиня.