Володимир Лис - Іван і Чорна Пантера

— А що таке — Куку… Кукур’їчки? — поцікавилася Таумі.

— Напевне, назва села, до якого сім кілометрів.

— А що означає — Кукур’їчки?

— Куроу, [10] Кукурікати ( англ. ). — сказав Борис. — Від цього слова. Якби вам сказати… Пом’якшене, ніби дитяче значення. Мовби кукурікають маленькі півники.

— Поїхали в Кукур’їчки, — вирішила Таумі.

Борис слухняно зупинив і розвернув свого старенького перефарбованого «мерса». Та ледве вони проїхали якусь сотню метрів, як перед машиною промайнула сіра блискавка.

— Наrе! [11] Заєць ( англ. ). — по-дитячому захоплено вигукнула Таумі, аж Борис обернувся.

— Авжеж, хейє, — сказав. — Тут ще вони, виходить, залишилися.

Заєць зник у лісі.

«Це добрий знак», — подумала раптом Таумі.

А ще через кілометр-півтора вони побачили колючого клубка, який поволечки чалапав через дорогу. Довелося Борису різко гальмувати.

— Hedgehog! [12] Їжак ( англ. ). — заплескала в долоні Таумі. — Можна, я вийду?

— Звичайно.

Таумі вийшла і схилилася над колючим створінням, котре вмить перетворилося на справжній клубок з голок.

Непідробним захопленням світилися знамениті очі свавільниці Таумі. Вона навіть підняла руками в рукавичках їжачка. І подумала: це був би класний знімок. Таумі Ремпбелл з їжаком на долоні! Де ви, папараці? Треба було взяти, як вона могла не здогадатися взяти з собою фотоапарата? Втім, вона фотографувала тільки колись, у юності. Давно вже фотографували і тиражирували її світлини в різних ракурсах і позах, в різних місцях і країнах, на подіумі й поза ним, у містах і на морських узбережжях, в замках і біля підніжжя різноманітних пам’ятників. У розкішних сукнях і костюмах, напівроздягнуту, а то й зовсім голу. На її тіло, усмішку, погляди, жести полювали сотні, тисячі фотокамер. І ось вона просто стоїть з їжаком в руках. Просто стоїть серед чужого лісу, поряд з водієм таксі з доволі інтелігентним обличчям. А чи не взяти цього юкрейнського хедьтьхога з собою? Він би бігав по якомусь із її маєтків, скажімо, у Флориді, де живуть собаки, білки, мавпи, риби, навіть змії і крокодил, а їжака нема. Він би нагадував про цю далеку країну і цю лісову зустріч. А можна було б подарувати його Маріонеллі. Вона сентиментальна, її управителька.

Наче почувши ці думки, їжак сердито пирхнув.

— Та ти гніваєшся, хлопче, — сказала Таумі. — Не хочеш ліпшого життя? Чи, може, ти дівчинка? Ти любиш, як і я, свободу?

Вона опустила їжака на узбіччя дороги. Хотіла побачити, як він розклубочиться і подріботить. Та, мабуть, цей їжачисько вже зазнав людської чи звіриної підступності, бо розкриватися не хотів.

— Ідемо, — зрештою посумніло сказала Таумі.

Та коли сіли в машину, їжак таки розкрився, наче почув, а може, й відчув, що небезпека минула. І побіг собі до кущів.

— Ось так, — невідомо чому сказала Таумі.

Через якісь хвилин двадцять вони побачили праворуч цієї лісової, сказати б, з елементами асфальту, дороги стовбець з прибитою на ньому перекособоченою табличкою «Кукурічки».

— Кукур’їчки? — спитала Таумі.

— Авжеж, — відказав Борис. — То вам сюди?

— Здається, так, — сказала Таумі.

«Будь що буде, — подумала вона. — Далі я не поїду. Авантюра так авантюра. Чому б не Кукур’їчки?»

Вона попросила Бориса довезти її до адміністративного центру цього села, якщо такий тут є, і насамперед дізнатися, чи є тут хтось, хто б володів якщо не досконало, то хоча б пристойно інгліш?

Вчителька англійської мови Кукуріцької неповної середньої школи Зінаїда Антонівна того осіннього надвечір’я пережила справжній шок. Коли вона крізь вікно побачила, як біля їхнього директорського будинку, де їй милостиво виділяли кімнату, спинилося таксі, то здивувалася. А втім, до пана директора, її екс-коханого, Жорика-Жморика, С-семенича, могли приїхати і гості з району, і якісь родичі чи, скажімо, колега по випивці, шкільний завуч з райцентру Іраклій Валерійович. Але коли з машини вийшов молодий ставний чоловік і, відчинивши задні дверцята, випустив на світ Божий пасажирку, Зінаїда Антонівна не повірила своїм очам.

«У мене галюцинації. Чи біла гарячка. Здається ж, вчора тільки три чарки кагору випила. І зранку було нормально. Уроки ж провела. Господи! Чи то вже від нещасного Івана до мене вірус даунізму перекинувся?»

До їхнього будинку — помилки не могло бути — прямувала власною персоною Таумі Ремпбелл, світова супермодель, зірка зірок усіх подіумів. Шикарно одягнута. Усміхнена і трохи здивована. Помилки не могло бути — завдяки нещасному Іванові останні майже півроку життя Зінаїди Антонівни також були наповнені, хоч і меншою мірою, Таумі Ремпбелл. Вона знала й те, що американська красуня-моделька кілька днів перебувала з візитом у Києві, де чи то судила черговий конкурс краси, чи була навіть головою журі. Ще позавчора, зустрівши Зінаїду Антонівну біля бару Руського, Іван лепетав їй про своє велике несказанне щастя — бачив у телевізорі чорну пантеру. Це природно, хай і сенсаційно —