Володимир Лис - Іван і Чорна Пантера

— Уже зрозумів, — сказав Борис.

Він глянув і собі на карту.

— Отже, поїдемо до Житомира, — показав на карті. — Далі повернемо на Коростень, а там — Сарни, Ковель, ну й куди скажете. Годин за п’ять-шість доберемося.

Машина рушила київською вулицею.

«Ще не пізно вернутися, — подумала Таумі. — Я зможу сказати тому навіженому, що ніякого черепа не знайшла. І нічого він мені не зробить. На мій захист стануть значно могутніші сили. Чому я здалася, погодилася, піддалася на шантаж? Злякалася? Я, Таумі Ремпбелл? Ні, справа не в цьому? Тоді в чому ж? Я вірю, що череп існує?»

…Мандрівка закінчилася у вівторок надвечір.

Був шлях майже через всю північну поліську Україну. Таумі дивилася із свого заднього сидіння на вкриті золотом і багрянцем ліси побіч дороги, з яких ще не зовсім пообпадало листя, і її дедалі більше огортав якийсь дивний спокій. Не тривога, як мало би бути, а спокій. Наче вона їхала знайомими місцями. Їхала додому. Додому? Дивне відчуття. І все ж воно було й огортало свавільницю Таумі дужче й дужче з кожним подоланим кілометром.

Пообідали в придорожньому ресторанчику за Сарнами, де на Таумі дивилися, мов на диво дивне. Втім, гостя їла небагато, шматочок відвареного м’яса, салат (скривившись при цьому) і здивовано перепитала Бориса:

— Це називається апельсиновий сік?

— Місцевого виробництва, — сказав Борис і пішов питати, чи нема у них березового чи журавлинового соку. Журавлинового не виявилося, а березовий був такий, що, спробувавши його, Борис зрозумів: Таумі пропонувати не варто.

Двічі їх спиняли даішники. Але магічні слова «посол ООН» і посвідчення та запрошення як «гості Президента України й уряду України» все ж справляло враження. Хоча сержанти дивувалися — чого ж така персона не їде в урядовій машині, а на якомусь старому «Мерседесі»-таксі.

— Таке законне бажання посла, — відповідав Борис, хоч і сам майже нічого не розумів. Але заплачено, то й заплачено.

Він взагалі волів не задавати багато запитань, а оскільки йому знайшов цей підробіток приятель-журналіст, то нічим не переймався. Приватником-таксистом був лише другий рік, вибити ліцензію коштувало чимало часу, нервів і хабарів. До цього працював у патентному відділі одного науково-дослідного інституту (звідки й знання мови, яку на додачу до інститутських знань вивчив майже самотужки), потім після скорочення пізнав, що таке бути безробітним і продавцем на ринку. А тут, як мовиться, вороні, чи то пак таксисту, Бог послав шматочок сиру. Та ще й чималий, про який він, звісно, не скаже податківцям.

За Ковелем, об’їжджаючи який, Борис попередив, що до кордону лишається кілометрів шістдесят, Таумі стала пильніше придивлятися до назв населених пунктів. Борис називав їх, навіть пробував перекладати, як би це звучало англійською. Але чим далі, тим більше на зміну спокою, що досі огортав її, до Таумі приходив, стукав у скроні й серце відчай. Ніякого передчуття, куди їхати, у неї не було. Ніщо не підказувало, не підштовхувало.

«Що ж робити?» — спитала себе Таумі.

Вирішила — приїде куди завгодно й там спитає, чи не похована якась місцева відьма. Може, треба звернути кудись із цієї, хай і поганенької, але хоч віддалено схожої на справжню дорогу траси? І Таумі прийняла рішення: наступний поворот, дорога направо — їхня. Так і сказала Борисові.

— Окей, — згодився він.

Він і звернув, перепитавши: «Тут?» Таумі кивнула. Машина звернула з траси. Але більш-менш доброю дорога виявилася лише до найближчого села. Далі була трусанина по розбитій напівшосейці, бруківці. Кілька разів Борис запитливо обертався до Таумі. Вона жодного разу не їздила такою жахливою дорогою. З сумом дивилася на переважно бідні хатки, чимало з яких були явно покинуті своїми мешканцями і зяяли сліпими, вибитими вікнами, на замурзаних дітлахів обіч дороги з величезними баюрами, на журливі постаті зодягнутих у куфайки і «станіки» дідів і бабусь, що стояли біля хвірток, спершись на них або на костур.

«Кого і що виглядають ці люди?» — питала подумки Тумі.

А потім спитала і вголос.

— Можливо, свою долю, можливо… Бога, — відповів Борис і всміхнувся. — А може, посла миру ООН.

— Ви справді так вважаєте? — Таумі аж торкнула Бориса за плече.

— Даруйте, я пожартував, — чомусь злякався, судячи з голосу, таксист.

За четвертим селом по цій хисткій, трясовитій дорозі Таумі побачила дорожній знак зі стрілкою і написом. Спитала, що там написано.

— Кукурічки — сім кілометрів, — сказав Борис.