Таумі милостиво усміхалася. Подивилася на охоронців, зробила знак і підійшла до дівчат. Одна з них простягла їй долоню. Таумі зрозуміла, що треба ставити автограф. Перекладачка подала їй ручку, і Таумі розписалася, а другій дівчині на якійсь кофтинці. Вони подякували, спробували сказати щось англійською про своє захоплення. Коли вони пішли, Таумі озирнулася. Дівчина з автографом на долоні стояла й цілувала цю долоню.
«Чудова країна», — подумала Таумі.
Вродливих дівчат Таумі побачила і в бутику, кули зайшла, їй стало радісно і сумно водночас. Вона все зрозуміла і без конфіденційної інформації Ніколь, яка тільки підтвердила ввечері її здогадку і посилила сум.
«Швидше б відіграти цю комедію вартістю у мільйони доларів і один людський череп», — подумала Таумі.
А того ж вечора в далекому від столиці поліському селі Кукурічки Іван разом з мамою Панаскою дивилися під монотонний шум осіннього дощиська новини по своєму старенькому телевізорі. Щось казали про Президента, про обкрадений банк (банка? на три літри чи дві, подумав Іван), про якийсь там мітинг… Все як звично, Іван щось розумів, а щось ні, і вже готовий був задрімати, як то не раз траплялося з ним, перед тілівізором. І раптом — о диво! — він побачив на телеекрані свою Таумі. Свою Таумі і так близько. Зовсім поряд, тільки руку простягни. Живу Таумі серед інших людей. Вона дивилася прямо на Івана і посміхалася. Щось казала. Іван не стримався, встав, щоб хоча б доторкнутися до своєї богині. Але тільки Іван торкнувся рукою, як Таумі зникла, а з’явилося якесь молоде дівчисько з невеликою начеб качалкою у руках. Воно щось лепетало. Потім на хвилю зновика з’явилася Таумі, вже серед юрби й Іван таки встиг зловити її своїми губами.
— Іване! Ну ти геть здурів! — злякано закричала мама. — Тилівізора цілує. Господи, спаси і помилуй.
Іван відірвався від екрана щасливий, хоч і з очима, повними сліз.
— Де то, мамо? — спитав.
— Що — де то?
— Звідки то показували?
— Та звідки я знаю? З Кийова, майбуть, — сказала стривожена мама.
— З Кийова? — Іван дивився ошелешено. — То у нас?
— Та певне, що у нас, то ж тілівізор звідти показують, — пояснила мама Панаска. — Та що з тобою, Іване? У голові не гаряче?
— Нє.
«Мені в серці гаряче», — хтів сказати Іван, али засоромлено промовчав.
— Ти не падатимеш, синку? — мама аж встала з ліжка. — Мо’, чорна болєзня приступає, то прилєж.
— Нияка в мене ни болєзня, — і сів на ліжко й собі, щоб ще раз побачити Таумі.
Але її більше не показували. Тільки щось белькотала моложава тітка, мелькали, як у тумані, якісь картинки, а потім почалося кіно.
— Я хочу до Кийова, мамо, — раптом сказав Іван.
— Чого? — Мама стрепенулася і приклала долоню до Йванового лоба. — Нє, вроді не гарєчий. — І порадила вже спокійніше: — Іди ліпше молока кислого попий, та й будемо лягати спати.
Іван вийшов на кухню, та молока пити не став. До дверей рушив.
— Куди ти, Іване? — гукнула навздогін мама.
— До вітру, — одказав Іван.
— То хоч картуза одінь. І маринарку. Чи ліпше куртку. Оно який дощ хлюпає. Наказаніє, а не син.
Іван картуза так і не одяг. Як був, в одній сорочці вичовгав надвір. Його била пропасниця.
«Ій-бо, вкраду в мами свою пенцию та поїду до Кийова», — подумав.
Спинився. У який бік їхати й чим? Ну, до міста, певне, автобусом. А далі? Мо’, тоже автобусом, а мо’ й поїздом. Мама до пуття не пояснить. Тре у Зіни Антонівни чи Катрусі розпитати. Нє, в Катрусі не підходить. Доки він до Волиці дійде, Таумі може з того Кийова поїхати. Ліпше в Зіни Антонівни. А як спитає вчителька — нащо йому, дурниськові Іванові, той Кийов?
«Щося збрешу», — подумав Іван.
Іван пішов крізь сад, доки не стукнувся лобом об гілку яблуні, ледь очей не повибирав.
Впав на коліна, але підводитися не став.
Над Кукурічками падав густий осінній дощ. Холодний, бо ж надворі стояв жовтень. Лив, як із великої балії, наче зачинав другий потоп. А серед того дощу, під його немилосердними струменями посеред старого саду стояв на колінах геть змоклий простоволосий Іван і, простягши руки до хмарного неба, благав:
— Господи, пошли мені хоч ще раз побачити таково, як я бачив, тую Таумі, чорну пантеру. Я тебе шануватиму, Господи, й маму слухатимуся, і крижа [9] Хрест, пам’ятник ( діал. ).
на татовій могилі файного кам’яного справлю.
Його знайшла мама Панаска геть мокрого. Майже задубілого. Доки вела до хати, щоб передягти і гарячим чаєм з малиною (перше діло од простуди) напоїти, Іван цілував їй руки і бурмотів щось нерозбірливе.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу