Володимир Лис - Іван і Чорна Пантера

Щур так і не обізвався, й Іван типерка шепелявить. Соромиться, такий щербатий, на фотку свеї пантери глєнути. А коли й зирне, то міцно губи стуляє, аби ґанджу не видно було, й при цьому мичить, як сусідське тилєтко, бо ж охота з дівкою про щось поцвірінькати, а писка розтулити — зась.

«Ой, Іване, — каже собі при цьому подумки, — і тре було з цим дурним Петром звєзуватися? Воно ж очі як заллє, то кулаки одразу й свербіти починають, як у дурного коня копита».

При цьому думки Йванові, а голос мамин. Отакі-то діли, мовби мама на горище вилізають та вичитують Іванові.

Журавлі тим часом полетіли, розчинилися у далекій небесній блакиті, й хмаринка, на якій, певно, сидів Бог, за ними попливла. Може, Бог захотів, аби журавлина пісня його заколихала чи дорогу птицям показати, а то ж і заблудитися можуть. Ще, дивись, утраплять не туди, в якесь таке місце, звідки назад дорогу не знайдуть. А то й підстережуть ті, браком…

драком’єри, прийнявши за гусей, бо ж здалечку не видно, то Іван тико знає, що журавлі отако кричать, чи то співають.

Зітхнув Іван і взявся далі гребти листя до кучки, передчуваючи, як ото згребе та в рядюжку і разом з гіллям, що мама пообтинала, до рівчака понесе й тамечки вогонь запалить. Воно, звєсно, на загату на зиму тре, та вже багато оно лежить, а Іван любить, як вогонь горить, а у вогні малесенькі дідьочки витанцьовують, за лапки взявшись. І димом пахне солодко-солодко. Листя й ще нападає, а огонь безпремінно тре запалити. Бо ж теперка середа, огняний день. Ну, то Іван собі таке придумав, али чого б середі не бути вогняним днем?

— Іване, — гукає з-за хати мама Панаска. — Гребеш ци зновика дрімаєш та мухи на губу ловиш?

— Грибу, — озивається Іван. — Ну, льолі-палі, з груші впали, не мона чоловікові вже й про бабську дупу помічтати.

Слова ці тоже в когось позичені, мо’, в того ж Петра чи Юрки Гаплика, та що з того? Не Іванові ж їх оддавати. Іван гребе і вечора кличе, коли вогонь горить по-особливому ясно і димок в’яже сизі вервечки, які відпливають кудись у темінь, де перетворюються на маленьких страшків, що пробують Івана злякати і, блазнюючи, викривляють смішні бацаманки. Останнє слово тоже Йваном придумане, але воно йому подобається, аж на язику цмакає.

Іван ще раз підвів голову. А мо’, й справді уздрить тата, що захоче на сина глєнути з тамтого світу? Мусить же колись так бути, мусять тато почути, як тужить за ними Іван. Типерка про батька він думає тико поважно й шанобливо. Такого сина тато мусить почути.

Та все ж тата Іван у небі не побачив. Зате угледів тонку сизу цівочку, яку тягла за собою маленька срібляста пташина.

— Самольот! — щосили зарепетував Іван. — Льолі-палі, самольот.

І взявся танцювати з граблями в руках чудернацький дикунський танець.

— Самольот, самольот, льолі-палі, вертольот, — приказував Іван. — Посадив капусту, а в кишені пусто. Пусти диму-барадиму, у кишеню кинь копійку. Не копійку, а рубля, бо в кишені тру-ля-ля. Помахай мині крилом і посип мині рубльом.

Ну, звісно, мама мусила почути Іванове заклинання-репетування, причалапати з-за хати, як підбита на їдну ногу боцьониха, й собі зарепетувати, що, їй-бо, віддасть такого сина в «дурдом». А там його до ліжка прив’яжуть, будь певен, і замість каші тарганами годуватимуть. Почувши про тарганів, Іван перестав танцювати і тужливо провів поглядом самольота-вертольота.

Якби ж він знав, що в літаку, який того дня тривожив повітряний простір дивної Іванової країни, до її столиці Києва летить його велика, неосяжна за силою почуття й поклоніння любов, ненаглядна богиня Іванового кохання й захоплення — чорно-шоколадна пантера Таумі Ремпбелл. Якби ж знав, то, може, спробував собі здійнятися у небо і хтозна, чи не перетворилися б з великої любові Іванові руки на крила.

Того вечора, коли Іван таки розпалив на березі рівчака край городу вогнище і став очікувати танцю маленьких вогняних чоловічків, в аеропорту Бориспіль Таумі Ремпбелл, котра прилетіла у супроводі охоронців, масажистки, візажистки, перукарки, прес-секретаря та іншої обслуги, зустрічали керівники громадської організації, вона ж однойменне приватне підприємство «Чарівна красуня України». Якась нібито міжнародна організація одного з багатьох конкурсів краси на звання красуні Всесвіту доручила їй, цій організації-підприємству проводити свій конкурс «Суперкрасуня України» і головою журі саме цього конкурсу запросили знану супермодель Таумі Ремпбелл. Гонорар виявився ще більшим, ніж той, про який казав Джавіртан, — у десяток разів.