Володимир Лис - Іван і Чорна Пантера

— Роби масаж, Леоне. Вода повинна вийти з легень.

— Дихає.

— Авжеж, дихає. Інакше б не була теплою.

— Боязко торкнутися. Красива, холера.

— Може, кінозірка?

— Десь я її наче бачив.

— Напевне, з тих, що в Ніцці живуть, на дорогих віллах.

— Ну, туди й відвеземо.

— А може… У мене вже встає. Ніколи не мав таких кралечок. Поласуємо, і за борт. Га, дядьку Морісе? Певно ж, і вам ще хочеться? А тут такий улов… Ви ж…

— Не дурій, Лео. Я сидів, та сидів за крадіжку, але ж не за вбивство і зґвалтування.

— Шкода.

Таумі глипнула. Правим, потім лівим оком. Побачила обвітрені, загорілі прості обличчя. Старшому — за п’ятдесят, а молодший — зовсім щеня. Тільки погляд мав шкодливого кота. Невже справді міг би зґвалтувати і вбити? Чи бравує, смоктунець? Признаватися чи ні, що вона знає французьку?

— Прикрийте мене, — попросила спочатку англійською, а потім таки французькою.

Старший прикрив її своєю старою шкіряною курткою, що смерділа потом і рибою. Здалеку долинув рев сирени.

Як згодом виявилося, тривогу підняла її охорона. А потім до поліцейських катерів долучилася і яхта Костянтина Браннікова.

Стомлена Таумі попросила поліцейських з морського патруля доставити її на цю яхту. Морісу ж вона сказала, що купує його куртку за тисячу євро. Ще випише чек на десять тисяч як нагороду за порятунок. За однієї умови: цьому молокососу Леону дістанеться лише сто євро. Все ж саме він діставав її з води. На більше він не заслуговує. У відповідь Леон, який чув її гнівну тираду, люто блимнув темно-синіми очима.

Так у старій шкірянці вона й постала перед очима Кості. Перед захопленими очима захопленого Кості. Від куртки на Таумі віяло наче з далекого-далекого часу — грубою чоловічою силою, духом, що і лякав її, і притягував. Від Костянтина Браннікова, зодягнутого в яскраво-білу, аж сліпучу лляну сорочку, пахло дорогущими парфумами.

— Ви задоволені, Костья? — спитала Таумі й зовсім по-дитячому поскаржилася. — Я заснула на хвилях і ледве не загинула. Майже потонула.

— Віднині я буду вас охороняти, — пообіцяв Костянтин Бранніков.

У його розкішній каюті він підніс Таумі гарного кольорового халата.

— І хто ж його одягав до мене? — спитала Таумі ревниво, і це був голос кішки, котра ледь-ледь, але випускає кігтики.

— Ніхто, — відповів Бранніков. — Це правда, Таумі.

Того ранку яхта російського мільярдера повернула на схід.

Їх чекала подорож Середземним морем, захід у Туніс і на Мальту, екскурсія на руїни древнього Карфагену і огляд католицького монастиря в Ла-Валетті. А головне — жаскі ночі під південними морськими зорями. Бранніков виявився вмілим коханцем. Силою він поступався хіба що боксеру Джиммі Мейсону чи одному з перших охоронців (заодно й коханцю) ще молодої модельки — Говарду, який згодом загинув у вуличній бійці. Але «Костья» перевершив і їх. І ще багатьох чоловіків у здатності бути сильним і водночас ніжним. Сувора гідна ніжність — ось як визначила це Таумі.

Після тижня морської мандрівки (заходили ще в Сиракузи й на Кріт) яхта пришвартувалася в Олександрії. І хоч Таумі вже двічі побувала в Єгипті, цього разу все було особливим — і екскурсії до пірамід, і до знаменитого храму в Луксорі, й уздовж по Нілу, і купання в Червоному морі.

Таумі відчувала — вона не просто черговий раз втяглася в пригоду, а по-справжньому закохалася. Костя розповів, як він, прагнучи, аби дружина не почувалась ущербною, виділив їй окремий бізнес — торгівлю, зокрема нерухомістю, як Наталя захопилася і вже стала ревниво ставитися до здобутків чоловіка. Як вони дедалі більше віддалялися одне від одного.

Усе було б добре, якби не кілька дзвінків: хтось знущальницьки (голос інший кожного разу) бажав їй приємного відпочинку, розваг-відпочинку, розваг перед відповідальним показом, літнім фестивалем мод в Іспанії, на курорті Костансьон дель Соль, куди вона була запрошена, де мала бути примою показу в купальнику, в літній сукенці й осінньому сенсаційному наряді.

Їй нагадували: погроза Джавіртана, мага Джавіртана, була, існує, діє. Безглузда забаганка старого ідіота, божевільного, який вичислив, бачте, що якийсь там золотий (чи який там?) трикутник має вказувати на карті місце, де колись (колись! хтозна-коли!) жила біла відьма. Він сам не знає, де саме, якщо й жила. А вона, знаменита супермодель, одна з найвідоміших, найбагатших і найвродливіших жінок світу (а може, й Всесвіту, якщо наша маленька планета одна-єдина, що цілком імовірно, в космосі), вона мусить поїхати туди, сама розкопати її, швидше за все потаємну могилу, до того ж уночі, дістати звідти череп тієї відьми й привезти цьому божевільному старому, аби він став повелителем світу. Дурня! Цілковита дурня й більше нічого. Лишалося заявити в поліцію й викрити цього божевільного старого, а може, й цілу банду, яка за ним стояла. Їй, знаменитій, впливовій, підуть назустріч. Тим більше, що є знайомі й у американських владних коридорах. Кабінетах. Ще одна пригода тільки додасть популярності, ще більше приверне увагу до її королівської особи. Королівської? А що, як вона справді нащадок якоїсь там мамби, королеви, чаклунки? Те, що розповів Джавіртан, скидалося на правду. Чи не вперше Таумі задумалася: звідки вона та хто? Звісно, знала — з маленького містечка в Гаїті, потім жили у трохи більшому, вже американському місті, але теж невеликому, ну а далі розпочався її великий, могутній шлях, шлях великої Таумі — завойовувати цілий Всесвіт. Усе це було так, так було досі, а тепер після зустрічі з дивним чи й божевільним старим прийшло відчуття, що її власний світ розширився, раптово незмірно розширився, побільшав. І саме Джавіртан розказав їй про те. І навіть наочно показав крізь оте навіювання, сон, марення, коли вона мовби й справді побувала бозна-де, хтозна в якому столітті. Вона немовби справді втікала від людоловів, мисливців на рабів. Хай це було навіювання, гіпноз чи що там ще, але ж це насправді було з моїми далекими предками — ось про що раптом подумала Таумі.