Володимир Лис - Іван і Чорна Пантера

Коли вона направлялася, щоб прийняти душ, раптом почула постріли. Кинулася до вікна. Небо за вікнами вілли, над морем, було розцвічене цілим сузір’ям яскравих вогняних квітів. І вона зрозуміла, що цей салют, цей феєрверк призначений саме для неї. І влаштував цей рашен, росьї… як там по-їхньому. Росьїянин… Рос…я…нін… Рушен… Рашен…

Костья!

Таумі стояла й посміхалася. Феєрверк все не стихав, лише посилювався. І це незважаючи на категоричну заборону в Ніцці й околицях міста (чи не на всьому Лазуровому березі) нічних феєрверків, котрі могли порушити спокій вельможних мешканців курортного міста. Виходить, плювати хотів рашен Костья на заборони і загрозу величезного, може, й у сотні тисяч штрафу (казали, що десять тисяч євро за хвилину салюту). А салют, феєрверк тривав уже добрих чверть години. Таумі охоплювало дедалі більше збудження. Вона вже нагадувала кішку, котра вирушає на полювання. Нагострені, нашорошені вушка чутливо вслухаються у звуки, ніздрі, що роздуваються і вбирають з удвоєною, а то й утроєною силою довколишні запахи. Горять, аж палахкотять очі.

Як була, в легенькому, накинутому наопашки халатику, Таумі босоніж збігла донизу. Охоронцеві, що підвівся з-за столика біля дверей, змахнула рукою — не треба мене супроводжувати.

Спочатку зійшла на балкончик, спеціально обладнаний для неї на краю тераси над морем. Помилувалася звідти феєрверком, що не припинявся. Навіть посилився — можливо, з яхти, яка біліла десь там у морі, в бінокль чи підзорну трубу побачили її фігурку на фоні передранкового берега? Таумі подумала — чи не кинутися звідси, з балкончика, в море? Зараз літо, вода напевне дуже тепла. Згадала свій політ в океан, коли була викинута тим дурнем Люлебургом. Ах, Вінсент, Вінсент! Шалений, як і вона, хоч часом ще вразливіший, схожий на дитину, в якої відібрали цукерку, коли довідувався про чергову її примху чи бачив флірт на якомусь балу або прийомі.

Як вона тоді летіла вниз і кричала від страху. Верещала. Вдарилася з розмаху об густу стіну води і пішла вниз. А за нею вже летів у воду той режисер. Люлебург. Тут біля берега глибоко, однак треба пролетіти трохи далі, чи не впаде вона на пісок? Ні, тут навіть не пісок, а прибережна галька. Гаразд, вона просто попливе. Таумі швидко збігла вниз. Скинула халатика і голяком ввійшла у воду, яка виявилася і справді дуже теплою. Аякже, південь Франції, кінець червня.

Таумі попливла. Пливла легко. Майнула божевільна думка — пливти до яхти. Гола? Нехай. Їй не звикати до скандалу. Таумі пливла далі й далі. І тут відчула за якихось сто, а може, й менше метрів од яхти, що морська течія відносить її кудись убік. Спроба опиратися нічого не дала. Таумі закричала, намагаючись привернути увагу людей на яхті. Або хоча б он на тому кораблі… Дарма. Звуки пострілів глушили її голос.

Таумі була доброю плавчинею, неабиякою. І досвідченою. Вона знала, що з течією ліпше не боротися. Так швидко знесилиш себе. Вона лягла на спину й віддалася на волю води й долі. В якийсь момент відчула, що засинає. Даленів феєрверк, стихали звуки… А світанок над морем розтинав ніч, розбивав темряву на скалки все дужче й дужче. Небо ставало синім і намагалося зазирнути у вічі вродливої дівчини, що гойдалася на хвилях. Та вона вже спала і в сні летіла з високої-високої скелі. Її тіло ставало тілом птаха, а руки — крилами. Тіло роздвоїлося, потроїлося, й ось уже десятки птахів-Таумі летіли над морем.

«Котра із них насправді я?» — подумала Таумі.

— Таумі! — кричала чайка, що летіла над птахами, і то був голос матері.

— Мамо!

Але Таумі не кричала, а тільки шепотіла.

Солодка усмішка блукала на її ледь припухлих вустах.

— Мамусю, — шептала щаслива Таумі.

Птахи, що народилися з її тіла, розліталися в різні боки.

Уже не чути було звуків феєрверку. Море пригортало тіло сонної Таумі солоними хвилями, збуруненими ранковим бризом.

…її підібрали двоє французьких рибалок, котрі рано-вранці вийшли на своєму човнику в море.

— Гляньте, дядьку Моріс, русалка, — сказав молодший, років двадцяти. — Справді, русалка. Фея.

— Ти нічого не пив? Чи з вечора не протверезів?

— Та не пив я, не пив, — сердито сказав молодший. — Справді, дівчина.

Нарешті Таумі помітив і старший.

— Ну кралечка!

— Шоколадка!

— Гола-голісінька!

— Чи жива?

Вже виловлена Таумі все ще у напівсні (встигла наковтатися води) почула розмову французькою, яку знала, хоч і не так добре, як англійську, бо встигла забути з часу їхньої втечі з Гаїті.