Володимир Лис - Іван і Чорна Пантера

— Я не падаю так дешево, — сказала Таумі. — Може, ви ще запропонуєте мені очолити журі на конкурсі краси в племені тумбо-юмбо?

— У тумбо-юмбо не треба, — спокійно сказав Джавіртан. — А от у Юкрейні, чи як вони кажуть — Юкраїна, треба. І ти поїдеш… Інакше…

— Ви мені погрожуєте?

Таумі круто повернулася.

— Дівчинко моя, ти звідси не вийдеш, доки не вислухаєш мене до кінця, — лагідно промовив Джавіртан. — Я стомився теж, але мушу доказати. І не роби різких рухів. Твого мобільника заблоковано. Ти мусиш привезти мені черепа. Притому дістатися того місця сама, без охорони й челяді.

— А якщо не привезу — вб’єте?

— Навіщо ти так? Я не підніму руку на спадкоємицю і родичку великої Туммі Маліколоне. Але для початку ти спіткнешся на подіумі. Потім можеш і впасти, а це неабиякий удар по репутації. З тебе можуть спасти трусики в найбільш непідходящий момент. Знаю, знаю, ти їх часто не вдягаєш, навіть ідучи на подіум. Але ще ти можеш закашлятися, дівчинко моя… Отож подумай. Пропозиція вигідна.

Він нарешті також підвівся. Очі старого світилися доброзичливістю. Мало не сльозили ся від радості й щастя, що він поруч із самою Таумі Ремпбелл, і водночас виразно сміялися, це Таумі добре бачила.

«Проклятий старий», — подумала Таумі й раптом згадала:

— Ви обіцяли мені дані про маму й Ліонеля.

— Звичайно, я не забув, — старий дістав зі своєї бездонної кишені конверта. — Тут фотографії й адреса могили вашого брата. І деякі дані про вашу вельмишановану матінку.

Хай вам щастить, люба Таумі. Не забувайте про мої слова. Строк вам на роздуми — до найближчого подіуму.

З яким би задоволенням Таумі запустила в цього божевільного (без сумніву — божевільного) старигана сумочкою чи дряпнула його темні, густо поорані зморшками щоки. Все ж вона видушила ввічливу посмішку.

— Я не поїду ні до якої Юкрайни, тим більше по череп, — обернулася вже в дверях. — Дякую за прийом і відомості про брата. Хоча я думала, що він живий.

— Щасливої дороги, моя квітко, — прошепотів старий.

У великому залі до Таумі підійшов молодик, той, що її супроводжував, і сказав, що нагору можна піднятися ліфтом.

— Он як? Тут навіть є ліфт! — Таумі вибухнула й не приховувала свого гніву.

Так познущатися з неї. Ха-ха! Вона не боїться нічиїх погроз. У неї досить сили і впливу. Старий її підтримував, он як! Припустимо, що щось було, що важили не тільки її талант і вроджена чарівність, не вміння по-королівськи триматися на подіумі й робити все, що принесло їй славу королеви світового подіуму, найдорожчої моделі, яка приносить цим задрипаним агентствам, кутюр’є і прихованим та явним покровителям модельного бізнесу неабиякі прибутки. Ха і ще раз ха, аякже, платили б вони їй такі гонорари тільки за посмішку, тільки за прохід, якби ця посмішка не висяювала діамантами, а її дефіле не сипало золоті монети й не викликало шелест зелених папірців і чеків у сотнях і тисячах кишень!

Таумі благополучно покинула старовинний, зовні напівобдертий особняк, на тихій нью-йоркській вулиці. У своїй нью-йоркській квартирі вона розпечатала конверта. З фотографії їй вимучено посміхнувся немолодий вже чоловік. Брат, якого вона пам’ятає тільки за дитячими спогадами. Зовсім не такий, молодий, хай з вітром в голові, але привабливий і лагідний до неї. Господи, що робить з людьми час. Час і безпутне життя. Чому ж він жодного разу не обізвався?

«А я?» — спитала себе Таумі.

Втікаючи від цього запитання, Таумі налила собі у фужер білого сухого вина. Гарного білого сухого вина, привезеного з Іспанії. Привезеного з Андалузії, де, як сказав їй старий винороб, трохи схожий на мавра, вино ще у винограді просочується високим південним небом, андалузькими піснями про кохання, розлуки й повернення, віршами їхнього великого Пана поезії Федеріко (Лорки, здогадалася Таумі) і вбирає в себе красу жіночих ніг, що чавлять дозрілий виноград. Взагалі-то виноград топчуть, вичавлюють, вичавлюють сік для вина чоловіки, але існує давнє, ще з римських часів, повір’я, що треба неодмінно запускати хоча б на півгодини до цієї роботи найвродливіших жінок, то вино буде по-особливому смачним. А ще, зі сміхом сказав дон Мануело, відомо, що їхні жінки, йдучи топтати виноград, нічого не вдягають під свої довгі барвисті спідниці й виноградини можуть бачити те, що не доступне узріти чоловікам, котрі зі сміхом і піснями топчуться біля великих чанів з виноградом, коли туди залазять жінки. І маленькі виноградини, особливо чоловічого роду, так-так, бо є чоловічі й жіночі виноградини, так от, виноградини-чоловіки, бачачи ті бездонні ущелини, котрими андалузькі жінки кохаються, хмеліють від захоплення і починають вже в чані бродити, наповнюватися особливим градусом. Ах, яке з них виходить вино!