Володимир Лис - Іван і Чорна Пантера

Іван кинув ряднину посеред городу й побіг. Підтюпцем-підтюпцем, а тоді, як добрий лошак, почвалав.

Дарма гукає мама:

— Куди ти, Йване? Чого ти зірвався, як ошпарений півень?

«Не півень я, не птиця-індюк, а той… той… що рятує», — хоче сказати Іван, та вже він вулицею біжить. Серце гупає, з грудей вискакує, хапає щось за ті груди волохатою лапою, тисне, а він біжить.

У лісі кинувся туди-сюди, а Зінаїди Антонівни нема ніде. Таки настиг, певно, вовк, а то й цілий ведмідь-набрідь. А чо, дивився ж Іван по тиливізору, як з якогось там цирку ведмедисько втік. Розпач охопив Івана ще більше. І він закричав. А що хапав ротом повітря, хоч і лісове, то виходило:

— Зіно… Тонівно…

Зінаїда Антонівна, почувши той крик, зрозуміла — у неї є шанс на порятунок. Двох навряд навіть такий виродок убиватиме. Коли насильник скотився з неї, закричала й собі:

— Іване! Я тут, Іване!

Проте Кергуду не кинувся утікати, як вона сподівалася. Копнув ногою і став чекати. Втрачати йому було нічого. Іван? Іванів у їхньому селі було два чи три? Невже той придурок Панасчин? Бо ж не другий Іван — дід уже старий, є ще Іванко, двоюрідний Ростиків племінник.

Іван вибіг на галявину. Видовище вразило його. Майже зовсім гола Зінаїда Антонівна лежала на кущах, а над нею стояв відомий кукуріцький бандит Ростик-Муравель.

— Іване, біжіть в село за підмогою, — гукнула Зінаїда Антонівна.

— Я тобі дам підмогу, стерво, — гаркнув Ростик.

Він ступив крок, два до Івана.

— Пус… Пустіте… Зі… Зінаїду Анто… ніну…

Івана била пропасниця. Здавалося, він от-от впаде на землю і заб’ється в корчах. Ростик кинувся до нього.

— Марш додому, рятівник, придурок, твою мать… Не бачив, як бабу трахають…

— Пустіте… пустіте, — плакав Іван, як заведений, повторюючи одне й те саме слово.

А що він наближався, то Ростик кинувся до нього і струсонув, а тоді збив з ніг на траву. Але це було його помилкою, більше того, фатальною помилкою. Зінаїда рвучко звелася на ноги. Дарма, що була гола-голісінька, кинулася до чоловіків. На бігу схопила ломаку й торохнула Ростика по плечах, по спині. Він, проте, устояв, тільки хитнувся і, грубо лайнувшись, повернувся до Зінаїди. І тут Зінаїду Антонівну пронизала блискавка. Вона згадала, що в юності, в інституті, відвідувала секцію і навіть мала якийсь там пояс за успіхи в східному бойовому мистецтві.

«Застосовувати тільки в разі крайньої необхідності», — почула голос тренера.

«Крайня необхідність!» — подумки гукнула.

— Хай! — додаючи собі сміливості, крикнула Зіна й блискавичним порухом правої ноги в літньому гостродзьобому черевичку (напасник на мить уздрів її розкрите лоно) щосили загилила теж напівголому, зі спущеними штанами, Ростику в пах.

Кергуду завив від болю. Крутнувшись, мов дзиґа, довкола осі, Зінаїда ребром лівої руки зацідила йому в лице, по очах, а правою, теж ребром, розпиляла надвоє шию. Ростик упав на коліна. Зчепивши, як колись вчили, обидві руки, Зінаїда щосили вдарила цим замком по тім’ї, а ногою в груди, цілячись у сонячне сплетіння.

Тіло Ростика, ще хвилину тому таке дуже і, що там казати, потужно-гарне, безвільно звалилося на траву.

— Зінаїдо Антонівно!

То кричав Іван, що вже звівся на ноги. Кричав геть нахарапуджено.

— Ви ж його убили!

— Так йому й треба, падлюці!

Зінаїда нагнулася, проте, над переможеним насильником. Прислухалася.

— Дише. Тільки вирубився.

І тут вона вся спалахнула, бо згадала — вона геть гола, тільки в ліфчику й черевичках, стоїть перед чоловіком, до того ж також її учнем.

— Іване Миколайовичу… Не дивіться на мене!

Розпачливим був її вигук. Розпачливим, соромливим і…

якимось наче дитячим. Прохально-дитячим.

Зінаїда Антонівна кинулася до суничника. Поспішно натягла свої кольорові, у квіточках, трусики. Плаття було добряче порване, але тільки спереду. Одягла, сяк-так прикрилася.

— Ходімо, Іване… І спасибі вам…

— Я той… Я… А цей як?

Іван був геть збентежений. Щойно вперше в житті він побачив геть голу жінку. Ну, хіба на цицьках та штукенція, як єї… До того ж таку вродливу, хай і рябеньку, али доладну. Тамарка — збоку припарка, його нібито нівєста з сирого тіста, ні в щот. На ній, ага, платтє було, і що там ще… А тут… Сороміцько як… І радісно…

— Нічого, очуняє, — сказала Зінаїда Антонівна. — Такі довго не здихають.

Вона витерла краєчком плаття розпанахану Іванову губу, що на очах пухла.

— Ходімо, Іване Миколайовичу…

Вже при виході з лісу сказала, що хоче попросити Івана про дві речі. По-перше, нікому про побачене, про цю прикру подію не казати. Нікому-нікому, дайте слово…