Володимир Лис - Іван і Чорна Пантера

Тепер Таумі й собі усміхнулася.

Вусатий старий винороб із лукавою примругою чорних, мов смола, циганських очей!

І в Андалузії у неї було кохання з молодим танцівником із Малаги, готовим, як він сказав після ночі кохання, якщо вона, богиня Таумі, накаже, кинутися зі скелі. Бо як він зможе її забути…

«Напевне забув, — думає Таумі. — А може, й ні… Може, й ні. Може, він вилазить на ту скелю і дивиться на захід…»

Хуан, Хуаніто… Яка дурня!

Таумі дістає з шафочки коробочку і вкидає у фужер з білим андалузьким вином таблетку. Легке снодійне. Сильного їй пити не можна, може й не прокинутися, сказав лікар.

Вона п’є вино із розчиненим снодійним, і вночі їй сниться, наче вони вдвох із мамою танцюють у великому чорному чані. Втім, чан із чорного стає срібним, потім жовтим і нарешті мідним. Ногам, що тупцяють у якомусь місиві, стає тепло, потім гаряче, нестерпно гаряче, пекуче. Таумі розуміє, що то не чан для винограду, а великий мідний бик, у якому колись мучили перед стратою, а то й живцем підсмажували злочинців.

— Мамо, — розпачливо шепоче Таумі.

— Не бійся, я з тобою, я тебе не покину, — відказує мама.

Вона бере доньку за руку. Ніжно стискає пальці. Але чан-бик пече дедалі дужче, вже важко дихати. Таумі задихається. І тоді мама бере її, теперішню, мов маленьку, на руки і високо над головою підіймає. Вже Таумі над чаном, вона бачить якесь місто, за ним гори, але ж внизу стоїть мама, мама, якій печуть ноги, якій важко дихати.

— Мамо, киньте мене, — тихо просить Таумі.

— Ні, я тебе не кину, — мама шепче-стогне. — Я тебе не кину, Таумі, бо ти королева і внучка Туммі Маліколоне. Великої Туммі. Дихай, Таумі, я витримаю. Витримаю…

Чан починає кружляти, а над ним, на руках у мами, Таумі. Світ пливе вже в шаленому танці. І тут Таумі помічає — чан-бик стоїть на краю урвища, над проваллям. Вона кричить…

Таумі прокидається, жахливо спітніла.

Пригадує сон. Що це було, що він означає… Де зараз її мама? Може, вона жива?

Таумі хапає конверта. Дістає пожовтілий аркуш паперу. І здригається, коли починає читати. То лист від мами, написаний у Ференстеді, флоридському містечку, де вони тоді жили. Але ж вони жили разом, у маленькому будиночку на березі моря. Таумі нікуди не відлучалася, чому ж мама написала їй цього листа? Чому розповідає про день, проведений нею так, наче доньки не було поруч? Розповідає про прості речі — як встала вранці, снідала, зустрічалася з сусідкою, що робила далі… Чому мама не показала їй цього листа? Чому його не було в маминих речах, які вона розбирала після маминої смерті? І як лист опинився в цього старого придурка Джавіртана?

«Дорога донечко Таумі…»

Букви стрибають у Таумі перед очима. Вона береться ще раз читати маминого листа. Та читання перериває дзвінок стільникового телефону. Номер незнайомий, не зафіксований, здається, на жодному з її мобільних.

— Алло, — все ж каже вона.

— Міс Таумі?

— Так. Хто це?

— Не важливо. Ви гарно спали? Снодійне помогло? Ви задоволені своїм сном? Чи бажаєте іншого, крутішого? Можемо замовити.

— Хто це?

— Ви вже прочитали маминого листа? — Голос незнайомий, ні, це не той пришелепкуватий маг, голос молодий, спокійний, але явно насмішкуватий.

— Якщо ви не скажете, хто це, я…

— Авжеж, ви відключитеся, міс Таумі. Не раджу цього робити. Як і наступного разу. До побачення. І до наступного зв’язку.

Переривчасті гудки. Кров хлинула Таумі до скронь, здається, от-от хлюпне назовні.

Номер цього стільникового вона останнім часом не давала нікому. Та й взагалі її мобільники заблоковані від чужого вторгнення надійним захистом. Невже цей маг, задрипаний стариган із підземелля, справді всемогутній? Зміг же він навіяти їй, та так зримо, ніби вона й справді була в африканській савані бозна в якому столітті й стала свідком полювання на рабів. На її далеких предків. На її далеких предків…

Ні, її не залякати. У неї надійна охорона і впливові друзі. Всесильні покровителі. Ні, ні на який шантаж вона не піддасться. Їй просто треба відпочити. Хоча б у Європі. А звідти можна кудись деінде податися. У неї ж якраз маленькі канікули перед показами. Та й до репетицій ще є час. Хоча всі знають — їй не потрібні ніякі репетиції, у справжньої королеви подіуму хода граціозно-неповторна. Чаруюча. Заворожуюча. Що ще треба, аби рекламовані нею, її тілом речі купували за шаленими цінами?

Таумі повеселіла і стала збиратися. Наступного дня вона була вже в Парижі. Там у її французькому офісі чекала приємна гарно оформлена несподіванка — запрошення на черговий бал до Монте-Карло.