Володимир Лис - Іван і Чорна Пантера

А в її кімнаті Таумі став душити кашель, сухий надсадний кашель. І в цю хвилину зазвучав мобільник. Таумі схопила його і пожбурила об стіну.

— Вам погано? — спитав розпорядник, який зайшов.

— Зачиніть двері, — заревіла Таумі. — Через десять хвилин я вийду на подіум.

І справді вийшла. Гримерувальниця заретушувала сліди напруги і сліз. Таумі йшла вже в шикарному, трохи вичурному костюмі й кидала виклик невидимому ворогу — ну ж бо, насилай ще одне падіння.

Але нічого не сталося. Хід був тріумфальним. Костюм — діловий і водночас модерний — викликав захоплення. Усмішка — ще сліпучішою. Оплески, шквал овацій. А повернувшись до себе, Таумі стала ждати нового дзвінка. Його не було.

Зайшов Костя і не сказав жодного слова. Наче нічого й не сталося. Обняв і поцілував. У щоку, потім у губи.

«Розумний рашен», — подумала Таумі.

Вже в готелі їй повідомили, що її хоче бачити якийсь чоловік. Вона спустилася вниз. Чоловік був молодий, з білою шкірою. Він простяг їй конверта. Таумі заспокійливо змахнула рукою охоронцям.

У конверті лежав маленький клаптик паперу з написаним від руки текстом, рівним, синім чорнилом: «Напишіть, будь ласка, одне слово: так або ні». Вона взяла в портьє ручку й написала: «Так». І жбурнула аркуш під ноги спортивної статури молодика. Той взяв, прочитав, тоді дістав з кишені другого конверта. Таумі дала знак охоронцеві й сама ступила до посланця. І дала йому добрячого ляпаса. Пальцями другої руки дряпнула по щоці. Даремно кидалися до неї охоронці. Молодик лишився незворушним. Навіть не торкнувся щоки, з якої зацибеніла кров. Посміхнувся так, наче вона його поцілувала, і мовчки пішов до дверей готелю.

— Затримати? — спитав охоронець.

— Не треба, — сказала Таумі.

Вже в номері вона розірвала набагато товстішого, ніж перший, конверта. Швидше, пакета. Дістала кілька аркушів білого, сліпучо-білого паперу. Цього разу текст був набраний на комп’ютері. Таумі пробігла першу сторінку і зрозуміла, що то інструкція, як їй діяти далі. Коли і як їхати до тієї Юкрайни. А далі, певно, як шукати того проклятого черепа.

«Яке божевілля, — подумалося Таумі, а далі: — Я люблю тебе, Костья?»

Саме так, із знаком запитання. Костянтин Бранніков також дивився на неї питально.

Іван загрібав у садку листя, коли почув із неба тужливий звук. Такий пронизливо-тужливий, що хапав за серце і змусив задрижати Іванові руки, що тримали граблі.

«Бог мене кличе, — подумав Іван. — А може, не Бог, а тато?»

Йому і хотілося поглянути, чий то голос, і було лячно. Бог може й насваритися, що Іван таки не надто старається, загрібаючи листя, а тато… Тато Микола міг дивитися докірливо. Бо ж не вберіг Іван тата, не придумав щось таке, що б порятувало, може, замовлення давнє, яке одна старезна баба Таналиха й знає. Тре було до баби сходити, довідатися, побалакати, умовити, мо’, й згодилася б, одкрила замовлєннє.

З неба тим часом закричали ще тужливіше. І не один, а два, а мо’, й три голоси. Іван зажмурився і крізь той прижмур таки глянув на небо. Високо-високо, ледь видимі, летіли маленькі пташки. Цілий ключ. Геть маленькі, бо ж високо, аж під самою хмарою, на якій, певно ж, сидів Бог і сварився, щоб не заважєли своїм криком Божу думу думати.

— Зуравлі, — сказав Іван, бо недавно йому таки вирвали зуба, нє, тре признатися, таки не вирвали, а вибили, той же Петро п’янізний поліз битися, як Іван сказав «дуррка» у відповідь на Петрове приставання, коли він дві хати, яких не достає у Кукурічках до сотні, збудує.

«Дур-рка», — сказав тоді Іван.

«Ти мені, придурок?» — сказав Петро.

«Тобі, бо ти сам ділі такий», — сказав Іван.

«То я дурний, виходить, а ти розумний?» — визвірився Петро.

І торохнув Івана кулачиськом у лице. Якраз там, де верхня губа і зуб, який довелося випльовувати з кров’ю. Іван плакав, як мала дитина. Зуба таки найшов на підлозі у барі. Сховав до кишені, а вдома вимив гарненько та намагався на місце вставити. Зуб не слухався, вперто не хотів приростати.

Тоді Іван згадав, як його вчила в дитинстві мама. Сказати: «Мишко, мишко, на тобі кістяного, дай мені залізного». Іван було взявся казати, та подумав, що ліпше до щура звернутися. Того щуриська, що на горищі живе і карточку з Таумі все норовить украсти, кавалер щурячий. Він поліз на горище, та щурика там не угледів. Мо’, того, що темно було. А мо’, щур його самого злякався.

— Як не даси зуба залізного, то їй-бо пастку поставлю, — спробував злякати щура Іван і пожбурив зуба в куток.