Володимир Лис - Іван і Чорна Пантера

Таумі ступила з трапа літака на юкрейнську землю, оглянула натовп, що її зустрічав, і хоч була стомлена перельотом далеко не у комфортабельному літаку, на відміну від тих, у яких звикла літати, та, побачивши, як її захоплено вітають, задоволено кинула у натовп свою знамениту посмішку. Все було знайоме — і юрба шанувальників і шанувальниць, і бліки телекамер та клацання фотоапаратів. І вітання — її чарівної, незрівнянної — хай і в цій незнайомій, далекій, як їй сказали, досі напівварварській країні. Дівчата-туземки, увінчані різнокольоровими стрічками, піднесли великий, вигадливо спечений хліб. Таумі знала, що його треба цьомнути й дрібку відщипнути, що вона й зробила.

Далі були слова вдячності за запрошення в одну з найбільших європейських і слов’янських країн і сподівання, що конкурс виявить справжню красуню — міс планети.

Таумі сіла в розкішний лімузин, поданий до її ніжок, перед тим вислухавши од аташе американського посольства, що вона тут під охороною могутніх Юнітед Стейтс оф Амеріка. Лімузин у вервечці з десятка машин помчав вечірньою трасою з Борисполя до Києва. Таумі належало перебути чотири дні як голові журі, а тоді… У неї була двотижнева віза і згідно з угодою про візит за її побажанням протягом тижня мала право сама, без офіційного супроводу, оглянути цю країну. Така вже була примха супермоделі, котра у відповідь на запрошення до столиці далеко не першорядної країни очолити якесь там журі, висловила побажання самостійно по ній помандрувати. Ну, невеличка примха, доважок до грубенького доларового гонорару.

Для неї виділявся лімузин, але Таумі знала, що стоятиме він у ці дні на подвір’ї київського представництва однієї з фірм російського олігарха Кості Браннікова. Їй же належало самій, без охорони і будь-якого супроводу найняти таксі й поїхати чортзна-куди, кудись на північний захід цієї країни. А там визначити місце (їй мала підказати інтуїція, її нібито вроджене родинне відчуття), де похована велика біла мамба-чарівниця. Належало самостійно, за допомогою хіба лише одного тубільця вночі розкопати могилу і дістати звідти череп. І привезти його будь-яким способом магу Джавіртану. Без свідків. Інакше їй не відкриється заповітне місце. Такою була умова листа-інструкції.

Ще рік тому Таумі посміялася б із подібної маячні. Пропонувати таке їй, Таумі Ремпбелл! Тепер же вона знала, що зробить це. І не лише тому, що відчула силу Джавіртана і його поплічників. З якогось часу в ній жила мовби друга, інша Таумі. Та, якій випала місія. Якій належало здійснити Вчинок. Поєднати століття. З’єднати невидимий, але суттєвий ланцюжок свого роду.

«Це буде найвідчайдушніша з моїх авантюр», — подумала Таумі.

І був прийом — розкішний, багатолюдний, хоча Таумі бачила і розкішніші й багатолюдніші. Зі словами, схожими на шампунь, щедро налитий у ванну, де під пухнастою химерною піною вода, в яку можна зануритися й поніжитися, але яку не можна пити, інакше вона стане отрутою. З суперрозкішними сукнями дам, надто дорогими, щоб належно оцінити їхню елегантність.

«Тут не вистачає мого Браннікова, — подумала Таумі. — Він же знав, що я маю прилетіти до цього Києва».

Знала вона й те, що її Костья десь там далеко, на їхньому рашенському Далекому Сході, де вирішує свої бізнес-проблеми. А втім, це, може, й на краще. Бо захотів би мандрувати разом з нею по цій екзотичній країні.

На цьому прийомі Таумі була дорогоцінною річчю для оглядин, але до цього вона вже звикла.

Пан такий-то… Дружина такого-то…

Вечір в готелі, точніше ніч, за вікнами далекі вогні — за річкою Дніпро, і ще якось, казали, це по-грецьки… Борис…

Гаразд, завтра запитає. Якби вона колекціонувала річки, які бачила, й готелі, в яких ночувала!

«Ви самотня цієї ночі?»

Якби вона колекціонувала ці запитання…

Якийсь, певно, їхній бізнесмен, здається, казали депутат їхнього парламенту (тут теж є парламент?) так звернувся сьогодні. Точніше, вчора…

Вона вміла зневажливо посміхатися. Ледь-ледь зневажливо. І читати у відповідь мовчазне — а хто ти взагалі така?

І ще було чистісінькою англійською: міс Ремпбелл, зверніть, будь ласка, увагу на номер шістнадцятий. Чарівна дівчина, майбутня суперзірка світу моди. Її беруть за руку, і вона відчуває щось вкладене в долоню. Ледь-ледь загинають її пальці. Молодий, доволі вродливий чоловік із твердим поглядом поспішно відходить. У руках у Таумі маленька, зовсім маленька коробочка. Куди подівся цей чоловік? Це що, був підкуп, спроба підкупу? Покликати організатора, голову оргкомітету? Чи голову журі конкурсу. Гм, голова журі вона сама. Їй не раз дарували, робили дорогі й супердорогі подарунки. Таумі не сумнівається — такий дарунок у маленькій коробочці й цього разу. Подивитися? Ні! Хоча не виключено, що там справжній діамант.