Володимир Лис - Іван і Чорна Пантера

«Нехай дуже далекими, але то справді був мій народ», — подумала далі вона.

Але ж її народ — американський, нехай таїтянський, то навіщо залазити в якісь там історичні нетрі? Та все ж дивне відчуття опанувало душу Таумі Ремпбелл. Вона відчула: це навіщось їй потрібне — бути приналежною до далекого, на знаного нею досі африканського народу.

Вона по-інакшому дивилася вже й на єгипетські піраміди. Коли вони оглядали найпівденнішу і водночас найвіддаленішу від Нілу на захід, по суті в глибокій пустелі, їм повідомили, що з пустелі насувається піщана буря. Тому треба негайно покинути територію біля піраміди або переждати бурю всередині самої піраміди.

Таумі обрала третій шлях.

Спочатку вона вдала (на мовчазне запитання Костянтина), що хоче переждати бурю тут.

— Чи це страшно? — спитала вона у гіда-єгиптянина.

— Можна сказати так, — відповів світлоокий араб. — Коли вітер — таке враження, що поруч, за стіною, звучать тисячі труб або виють сотні шакалів.

— Ви знаєте про шакалів? Хіба вони тут водяться? — спитала Таумі.

— Тут — ні. Але там, звідки я родом, у Нубії — так, — відповів гід. — То ви лишаєтесь?

Вони лишилися. Але коли на обрії з’явилася темно-сіра стіна, Таумі несподівано змінила рішення. Треба їхати, сказала вона, ми повинні втекти від бурі. Ти хочеш спробувати погратися зі смертю — Костянтин. А чом би й ні — Таумі. І до гіда:

— Від бурі можна втекти?

Чоловік зі стомленим обличчям дивився сумно. І з якоюсь дивною повагою і цікавістю.

— Можна, якщо дуже швидко їхати, — врешті сказав, повагавшись чомусь кілька хвилин. — Ваша машина, я бачу, потужна. Але буря може наздогнати. Тому рушайте. Буря рухатиметься на схід, а потім поверне на північ.

— Чому ви так вважаєте? — спитав Костянтин.

— Тому що така буря хоче поєднатися з великим морем, — серйозно вимовив єгиптянин.

Таумі бачила — Костянтин не схвалює її рішення. Взяв навіть за руку й міцно стис. Вона подивилася йому в очі. Ти боїшся? — питав її погляд.

То була шалена гонка й незабутнє видовище, поки їх наздоганяла темна страшна сила, що вила дедалі голосніше, як тисячі шакалів — згадала Таумі. Костянтин сам вів джипа. Дорога, прокладена серед пустелі, була добротною. Без жодної вибоїни — єгиптяни вміли догодити туристам. Таумі дивилася в заднє вікно. Величезний звір пустелі біг за нею. Ревів, хотів з’їсти.

— Якщо ми врятуємося, в готелі я тебе добряче відлупцюю, — повернув голову Костья.

— Чим? — Таумі спитала це з єхидством.

— Хоча б і паском, — сказав Костянтин Бранніков. — Ти гадаєш, так можна ризикувати життям? Так можна гратися?

— А чому б і ні? — огризнулася Таумі.

— Тому, що я проти дурних авантюр.

— Тоді зупини машину, нехай мене з’їсть буря, — сказала Таумі.

— Дудочки, — відказав Бранніков. — Я, здається, справді в тебе закоханий, свавільна пантеро.

Вони таки втекли. Втекли, втекли, втекли. І буря справді повернула на північ. Чорна стіна промчала за кілометрів два од їхнього джипа. Від неї лишився пісок на зубах. У готелі Таумі сама дістала зі штанів Кості паска, й простягнула йому. Костя засміявся і поцілував.

«Розумний олігарх», — подумала Таумі.

Через місяць Таумі Ремпбелл виходила на подіум на святі великого Сонця в Іспанії. Вона вже знала, що трапиться. Але як могла опиралася цьому. Добре продумала, як ітиме. Босоніж. А чому б ні — вона вже не раз так ходила подіумом, і це викликало захоплення. Перший раз був справжній фурор. Босоніж, отже, не зламається каблук. Як можна спіткнутися босоніж на рівній, гладенькій, без жодного рівчака доріжці? А до прожекторів, юпітерів, фото- і телекамер, як і сотень поглядів, звернутих на неї, — хіба їй звикати? Таумі відпрацювала кожен свій крок. Продумала ритм ходи. Йшла дуже уважно, демонструючи глядачам вдяганку, що символізувала ранню осінь. Все в порядку, ось уже й кінець доріжки. Десь там, збоку, посміхається, дивиться захоплено її коханий Костя. Вона теж посміхнулася. Чарівна посмішка викликала захоплений шелест і оплески. І тут Таумі спіткнулася. На рівному місці. Відчула, як підкошується спочатку ліва, потім права боса нога. Щось наче штрикнуло під лівим коліном, потім правим. Затремтіли обидві ноги. І вона опустилася на коліна. Торкнулася руками доріжки. Зал ахнув. Все ж Таумі, стиснувши зуби, звелася і продовжила ходу. Розвернулася і пішла назад. Ішла, намагаючись гордо тримати голову, виглядати, як завше, по-королівськи. Але вже бачила заголовки завтрашніх газет: «Падіння чорної пантери». Чи «Несподіване падіння чорної пантери». Чи як там ще…