Володимир Лис - Іван і Чорна Пантера

Таумі йде до містера, який очолює фірму, що проводить конкурс. Простягає йому коробочку.

— Містер…

— Васьковський…

— О, містер Васковскі, ам соррі, хтось помилково вклав у мою долоню це…

— Можливо…

— Не помилково?

— Можливо, я навіть певен, вам просто подарували, на знак глибокої поваги… Ви перлина нашого конкурсу… На яку повинні… рівнятися… милуватися… Така честь… Ця річ належить вам…

— Ні, містер Васковскі, я знаю ціну подарунків, не ображайтеся, будь ласка. Не ціну в доларах чи євро… Ви мене розумієте?

Авжеж, містер Васковскі її розумів. У його холодно-захоплених застиглих очах Таумі прочитала запитання: дурепа чи прикидається? Чи веде торг? І відповідь у тих же очах-очках — не дурепа, дурепи багатими не бувають. Такими багатими і знаменитими. Він відвів Таумі — разом з перекладачкою — трохи вбік, відкрив коробочку. На її дні лежав невеликий, але дуже якісний, гарний, дорогоцінний діамант.

— То як, міс Ремпбелл? Ви можете взяти цей подарунок. Але це вас ні до чого не зобов’язує. Я вам гарантую. Певен, що містер, який вам подарував, зробив це з глибини своїх щирих почуттів.

— Він радив мені звернути увагу на учасницю конкурсу під певним номером.

На застиглому, ввічливо застиглому обличчі перекладачки вперше промайнув живий вираз. Живий інтерес. Людська цікавість.

Певно, містер Васковскі це помітив.

— Той пан зробив ставку не на той номер, — сказав так, мовби йшлося про кінські перегони.

Справжній підтекст того, що вона почула, Таумі почала розуміти наступного дня, коли відбувся попередній перегляд тридцяти двох модельок — двадцять сім від регіонів, сказали їй, і ще п’ять вибрані фірмами-співорганізаторами конкурсу. Вона обвела ряд вишикуваних довгоногих дівуль і страшенно здивувалася. Серед претенденток на звання справжньої красуні, суперкращої цієї загадкової Юкрейни, не було жодної справжньої красуні. Були симпатичні, такі, що можна було назвати умовно вродливими. Були стандартні, звичайні обличчя, таких у будь-якій країні Європи, будь-якому місті Америки зустрічалося мало не на кожному кроці. Але більше того — двоє дівчат були майже відверто некрасиві.

«На що ж вони сподівалися і хто їх відбирав?» — подумала Таумі.

Втім, усіх їх, коли вони дивилися на членів журі, серед яких, знала Таумі, були власниці модельних агентств, дизайнери, актори і акторки, навіть одна тутешня письменниця, композитор, всіх цих дівчаток-міс об’єднувало щось одне у виразі обличчя, очей. Таумі шукала слова, підходяще визначення і нарешті знайшла — запобіглива зверхність. Так, вони начебто й хотіли сподобатися цим відомим і, безперечно, впливовим дядечкам і тітонькам, від яких залежала їхня доля і місце на конкурсі, і в той же час вони знали щось таке, що членам журі було недоступне. Що вони не вирішували.

Таумі ще раз перепитала про принцип відбору на конкурс.

Позирки — насторожені — містера Васковскі і його заступника. Відбирали на регіональних конкурсах, авторитетне журі, так само і під час відбору в фірмах, була відповідь.

«Тоді це країна невродливих дівчат», — подумала Таумі.

І тут вона пригадала дівчат, котрі вручали їй в аеропорту білий хліб — коровай — дівчата були вродливіші. І дівчата та жінки на вчорашньому прийомі. Навіть офіціантки.

Таумі підкликала свою прес-секретарку Ніколь.

— Узнай в місцевих журналістів все про цей конкурс, — тихо сказала. — Геть усе. І про цих міс. Неофіційно.

— Зроблю, міс Ремпбелл, — сказала Ніколь, дивлячись на шефиню закоханими очима.

— Щось не так, міс Ремпбелл? — спитав заступник голови оргкомітету.

— Вас щось тривожить? — спитала висока напарфумлена директорка конкурсу.

— Все так, дякую, — відповіла Таумі. — Все гаразд.

Після цих оглядин їй влаштували екскурсію містом. Зелене, чисте, воно їй сподобалося. Сподобалися церкви Києво-Печерської лаври, собор Святої Софії, Свято-Михайлівський собор, Маріїнський палац, вид на Дніпро-Борисфен з оглядового майданчика. Потім Таумі зажадала прогулятися сама. Це ваша центральна вулиця? Кре… Як? Кре-тсчатік? О, вері гуд. Вона йшла тільки у супроводі охоронців і перекладачки. А назустріч їй раз за разом траплялися — одна, дві, три, чотири… Десяток, два десятки надзвичайно вродливих дівчат.

Двійко з них спинилися, вражені.

Щось сказали захоплено. Таумі почула своє ім’я.

— Вони кажуть — це та сама Таумі Ремпбелл, — переклала їхній щебет перекладачка. Таумі Ремпбелл у Києві! Не може бути!