Володимир Лис - Іван і Чорна Пантера

Посеред ночі ж трубно ревів під Кукурічками лось, і це розпачливе ревіння змушувало рухатися кров, що стигла в лосячих жилах, бо ж він відчував близьку присутність цілої зграї вовків. Те, що неподалік зібралась дика звірина, відчули не тільки кукуріцькі пси, а й коти, що позабивалися із злісним безсилим шипінням по хлівах і горищах, а котрі ночували в хатах — під ліжками та припічками. Заревіли корови, заіржали од страху коні — їх тепер мали з десяток місцевих господарів, а в Круцихи замекала четвірка єдиних у Кукурічках овець.

Цей концерт звіриного відчаю не могли не почути мешканці села. Попрокидавшись, вони прагли збагнути, що ж сталося. Декотрі, сміливіші, виходили надвір, щоб перевірити, чи не навідалася, бува, й до їхнього села загадкова звірина — чупакабра — про яку останнім часом стільки трандючили по телевізору і писали в газетах, яких, хоч і небагато, досі передплачували свідомі кукурічківці.

На дворах непроханих гостей не було, зате десь за селом ліс вив, ревів і пугукав. Ці звуки почув і сільський п’яничка Петро, він, бідака, так нализався у двох із трьох кукуріцьких барах, що вирішив заночувати у найближчому стіжку біля чиєїсь хати. Прокинувшись, Петро зрозумів: надходить його кінець, він побачив, як ціле стадо рогатої звірини із роззявленими пащами, з яких пашить вогонь, оточує його і копицю, з якої щойно виліз. Волосся стало дибки на Петровій голові, штани враз почали мокріти, а коли збагнув, що нема сили втікати, то ревно, по-дитячому заплакав.

— Свят, свят, свят, — хрестилися кукурічці і серед них сердешний Іван.

Та він враз перестав хреститися і подумав, що бідолашні вовчики виють тому, що голодні. І незнаний звір трубить, бо не напоєний і не нагодований. Як був, у самих підштаниках і сорочці, в якій ліг спати, Іван вийшов на кухню і на столі намацав шматок хліба. Мов сновида, поплентався до комори і там у діжці так само наосліп намацав шматок сала. З ними і вийшов надвір.

— Іване, де ти? — гукала з хати мама, та він її не чув.

Він спинився, зачудований. Небо над головою цієї ночі було зірне-зірне. Десь із-за крайньої од лісу хати викочувався великий і круглий, схожий на щойно спечений млинець місяць.

Ураз дрижаки вхопили Івана од звуків, що лунали здалеку і наче зовсім близько, од собачого гавкоту і холоду, що взяв його у свої невидимі лещата.

«Куди ж мені йти?» — Іван подумав і підніс руки з дарунками для голодних звірів над головою.

Він боявся і воднораз відчував: має щось зробити. Пересилюючи страх і холод, вийшов на вулицю і поклав припасені для звірини лагодзінки на лавочку. Якоїсь миті здалося, що на лавочці сидить, як тоді, того пам’ятного вечора, тато.

— Тату, — прошептав Іван.

На лавці нікого не було. Іван стояв, повернутий лицем до місяця, що тепер тільки краєчком жовтого кола торкався Линенчикової тополі. Враз він відчув — щось змінилося. Змінилося довкола нього і в селі в цілому. А може, й поза селом. І вже як одвернувся од місяця й подивився на хату, яка вночі біліла, наче тепла, саме тепла, скибка загуслого молока, Іван збагнув, що змінилося.

Не було чути вовчого виття і трубного ревіння, а за ним стихло мукання корів і стихав собачий гавкіт.

— Во мя! Отця, й Сина, й Тебе, Божий Душе, — перехрестився Іван, а поглянувши на велике небесне світило, додав: — І тебе, ясен місяцю. Бувай здоровий, тико ще посвіти мені стежку, мушу йти, бо холодно.

І він пішов, похитуючись, як то завше ходив, до хати. На порозі мати стрітили, сабанила мама Панаска, куди його ото серед ночі понесло?

— Цитьте, мамо, бо зновика вовчики завиють, — налякав маму Іван і вдавано позіхнув — хочу спати, мовляв, ніч усе-таки.

— Никого на вулиці не видко? — спитала мама Панаска.

— Нє, — відповів Іван. — Тишина й Божая благодать.

— Чогось же розгавкалися, — сказала мама, — теї псиська, щось же почули.

— Може, місяць не міг зійти, а вони його підганяли, — відказав Іван.

— Ой, Іване, непутьовий сину, — зітхнула мама.

Коли Іван заснув, йому приснилося, що він іде вулицею з великим буханцем хліба під пахвою. Та чогось холодно йому од теї хлібини, геньби льодину несе. Коли гля, а то не хліб, то місяць у нього під рукою примостився. Бач, який гицель, утік з неба, думає уві сні Іван, певно, до бару йому захотілося. Ну нє, голубе, мені пиво пити, а тобі людям світити, абись в темноті не блудили. А місяць так жалібненько: холодно мені, Іване, то в тебе й рішив зігрітися, не проганєй на небо, я тобі зірку оно з неба дістав та в кишеню поклав, учительці своїй подариш чи тій, ну, Іване, не стидайся, бо я все знаю і бачу — чорній пантері. Добре вже, згоджується Іван, тріньки посидь там, погрійся, мені не шкода по правді. А сам до кишені мац, абись глянути, яку ж то зірку зірвав та йому, Іванові, поклав до кишені хитрун місячисько. Тільки сунув руку і відчув, як її обпекло. Закричав Іван і… очі розплющив. Мама над ним схилилася.