Володимир Лис - Іван і Чорна Пантера

— То ти, Тетяно? — почувся слабий старечий голос з-за печі.

Таумі Ремпбелл майже відразу пошкодувала, що пішла до цієї хати. У єдиній кімнаті, що правила бабі й за кухню, і спальню, й їдальню, висів важкий спертий запах застояного повітря впереміш із смородом сечі і начеб гною. Та гній таки був, бо у баби вже другий місяць гноїлася рана на нозі.

Зінаїда Антонівна і Георгій Семенович, а за ними й Таумі англійською, привіталися.

— Ци то мені видиться, що вас так багато, ци то смерть нарешті прийшла? — сказала баба.

Вона застогнала. Таумі дістала з сумочки хустинку, та вона мало допомогла, і Таумі мусила сказати до Зінаїди Антонівни:

— Я вас тимчасово покину.

Коли вона вибігла з хати, баба Пріська проскрипіла:

— То мені таки ввижається. Господи, й до такого домучилася. То ж ни чорна людина?

— Чорна, чорна, — заспокоїла Зінаїда Антонівна. — Гостя така до вас здалека. З самої Америки.

— То ж, певно, Любчина внука, — тихо, скигливим голосом проговорила баба. — Читала ж колись Титяна письмо од Любки, що неїна дочка за нєгра [13] Афроамериканця ( авт. ). пуйшла замуж. Певно, й привела таку чорну. То ви-те їй дорогу до меї хати показали? Вона ж, певно, злякалася такеї стареї та больнеї баби.

Зінаїда Антонівна спочатку хотіла сказати — так, то ваша правнучка, але передумала. Гріх все ж обдурювати таку стареньку. Подумала, що годилося б привезти якогось гостинця. Нехай, завтра обов’язково щось принесе. Взялася питати про здоров’я, казати, що бабусю Пріську не забудуть, тим більше, що ж вдова солдатська.

— А точно, мій Марко салдатом був, — сказала баба. — Ще на польській вуйні, дай Біг памнєть, в якім році…

— Певне, у тисяча дев’ятсот тридцять дев’ятому, — сказав Георгій Семенович.

— Мо’, й так, хіба я знаю, — сказала баба Пріська. — Потому єго забрали, як другі совєти прийшле, ну теї, що стрілєють, казав, підвозити…

— Снаряди, — сказав директор.

— Мо’, й такечки, — сказала баба. — Али ж вернувся. На цільних п’єть літ за мене був молодьшим, свекруха мої покійні вельми не хтіли, щоб мене брав, бо ж йому тего, ще й двайцяти ни було, а мині… Та й не згадаю, їдне слово, стара дівка, тоді казали, а бач, єго двайціть літ з гаком нима, а я досі на цему світі капараю.

«Баба, здається, дарма що не ходить, а має ще пам’ять», — зраділа Зінаїда Антонівна.

Їй теж хотілося якомога швидше покинути цю засмерджену, просочену запахом смерті хату. Та витав у цій убогій оселі й інший дух — може, він ішов од рушників, старих, закіптюжених, що мовби соромливо тулилися до давненько вже не білених стін, од ікон-образів хтозна-колишніх.

«І як їх тільки минули мародери, котрі пару раз до Кукурічок навідувалися?» — подумала Зінаїда Антонівна, кинувши погляд на стіни.

А в бабиному узголів’ї, на бильці старого облущеного залізного ліжка стримів (чи не спасівський?) пучечок колосся й маківка, обрамлені букетиком засохлих польових квіток. Пучечок-букетик, ця одвічна українська ікебана, хилився до бабиної голови, й Зінаїда Антонівна подумала, що баба Пріська, певне ж, не раз у своїй щоденній самотині торкалася до цих ворсинок і сухих пелюсток, гладила їх своїми старечими пальцями-цурпалками, і їй ставало легше, не так самотньо і боляче. А може, вона згадувала жнива, поле, пісні, чоловіка й дітей серед поля, себе край шляху, коли проводжала чоловіка на війну, колоски, які крадькома виносила з того ж поля, тільки вже посіяного, сплетене із житніх, щойно вижатих стебел перевесло.

— То таки моя правнучка була? — спитала баба Пріська.

— Ні, то інша жінка, — сказала Зінаїда Антонівна.

— А я думала, правнучка. — Баба ледь плямкала потрісканими губами. — То ви-те провідати мене прийшли? Дивина. І така чорна. Ци то мені привиділося?

Ні, Прісько, пані Прісько, сказала Зінаїда Антонівна, яка я вам пані — баба, як же її по-батькові — міркувала вчителька, подих її запирав тяжезний запах, і тут в хаті щось сталося. Вона мовби посвітлішала, хоч мала б потемніти. То до хати знов ступила Таумі Ремпбелл.

— Таки на Любку ни схожа, — сказала баба Пріська.

Зінаїда Антонівна до Таумі — я ще не розпитувала — то питати? Таумі подивилася на неї вкрай сумно. Щойно вона виблювала посеред чужого напівдикого села. Її всю трусило.

— Я зараз, — поспішно сказала Зінаїда Антонівна і до баби: — Ми приїхали до вас розпитати… Ви найбільше, певно, знаєте в селі. Чи тут відомо було про якусь місцеву відьму… Яку знали колись у селі…

— Відьму… Відьму?