Володимир Лис - Іван і Чорна Пантера

— Господи, чого ти кричєв, Іване?

— То був сон…

Не було меж розчаруванню Івановому.

— Який сон? Страшне щось приснилося?

— Нє. Добре…

— То чого ж кричєв… Ци зновика придурюєшся?

Іван відвернувся до стіни, бо відчув, як з ока сльоза викочується, а за нею друга. Сон, сон, нащо то був сон… За вікном уже добре просіявся світанок. У своїй кімнаті не спала Зінаїда, котру мучила дилема: що зробити, аби вранці її гостя, що ледь-ледь чутко посопувала поруч, не побачила хай ліпшого, ніж в інших в селі, але звичайного, збитого з дощок нужника.

«Мо’, запропонувати якусь каструльку? — думала Зінаїда. — Чи мисочку? Дідько візьми, наврядчи в нашій крамничці є нічні горщики».

Винесемо вирішення цієї проблеми за дужки нашої оповіді. Зінаїда Антонівна вже знала, заради чого, власне, приїхала в Кукурічки Таумі Ремпбелл. Але оскільки була не місцевою, то про жінку-відьму, яка могла колись водитися в цьому селі, не чула. Все ж, порадившись із директорським подружжям (Софія Петрівна таки була місцевою в енному коліні), вирішила насамперед звозити гостю до найстаршої в Кукурічках баби Пріськи Гапонихи. Мо’, щось знає майже столітня бабця…

Після душу в лазні й сніданку (Таумі лемзнула вівсяну кашку майже без масла й з’їла спечене на її замовлення яблучко, запивши шипшиновим чаєм) зібралися до Гапонихи. Георгій Семенович милостиво дозволив Зінаїді Антонівні пропустити уроки, а сам, навідавшись до школи, відправив себе у відрядження за передовим досвідом. Поки він мив свій куплений два роки тому вживаний «Фольксваген», у Таумі задзвонив мобільник.

Коли вона їхали сюди, дбайлива Ніколь поклала їй у сумку два стільникових апарати від найпотужніших тутешніх операторів. У сусідній, більшій за кількістю населення Волиці стояла якраз вишка «Київстару», отож зв’язок був і телефон спрацював. Телефонувала Ніколь, щоб повідомити: дзвонили щойно з офісу в Нью-Йорку. Їм у свою чергу повідомили з Товариства захисту таїтянської культури, що кілька годин тому помер президент їхнього товариства містер Джавіртан Тампереств’є, й дуже просили поінформувати про це міс Ремпбелл. Похорон через три дні на Гаїті в його рідному містечку.

— Гаразд, передай їм співчуття, — сказала Таумі.

Вона полегшено зітхнула. Зі смертю старого відпадала потреба шукати той дурний череп. Навряд чи він став комусь розповідати про свою мульку — поєднання двох черепів. Той, хто таємно прагне бути володарем світу, не розповідатиме завчасно про це своєму оточенню. Інша річ їй, Таумі, посвяченій.

«Цікаво, коли той маг помирав? — раптом подумала Таумі. — Невже вночі, в ту годину, коли кричали звірі? Але ж кричали тут… Невже тутешня відьма існувала?»

Їй захотілося оглянутися.

— То їдемо? — спитала Зінаїда.

— Їдемо.

Таумі вирішила — треба взнати, жила чи не жила могутня біла відьма саме в цьому селі.

А село їй чимось нагадувало африканські й азійські поселення, в яких довелося побувати. Тільки, може, хати трохи більші. Хоча ні, он та хатка — маленька, схилена, вкрита соломою — зовсім як африканські, у Зімбабве чи Ботсвані. І діти замурзані, з широко розкритими очима й ротами, із засунутими пальцями в ті ротики, зовсім схожі на чорних африканських дітлахів. Хіба що колір шкіри інший.

Та справжній шок чекав на Таумі Ремпбелл у хатині, де жила найстаріша мешканка Кукурічок Пріська Гапониха. Даремно Зінаїда Антонівна умовляла Таумі лишитися в машині. Моделька вперлася — хочу сама почути.

Хатині Гапонихи було, напевне, ще більше літ, ніж її господарці. Набагато більше. Перекособочену хату підпирали два товстих стовпці. Знадвору колись, мабуть, її білили, нині вапно, чи те, що лишилося від нього, полущилося й осипалося. У відповідь на стукіт в двері почулося котяче нявчання. Втім, Георгій Семенович знав — ніхто й не відчинить. Двоє Прісьчиних синів повмирали од алкоголю, третій, якому теж за шістдесят, десь там на сході України, де колись завербувався шахтарювати, якщо живий, звісно. Донька вийшла заміж за офіцера, колись приїжджала, а ось уже літ двадцять — ні слуху, ні духу. Ще одна дочка жила в сусідньому районі й до матері вряди-годи навідувалася. Та, казали, після того, як Гапониха навідріз відмовилася переїжджати до неї, дочка сказала: якщо так, хай мати собі сама дає раду або хоч і вмирає, бо якби була, не дай Біг, не при своєму розумі, тоді инша річ, а так отая осляча чи псєча впертість лежачої людини — то витребеньки, котрі візьми та й викинь. Тьху, сказала та Варвара, ото хочете, щобись я за двадцять п’ять верстов бігала, то в мене ноги не казьонні, оно шестеро внуків тра глядіти, а в нас би й доглянуті були й нагодовані. Отож навідувалися єдина внучка, що жила в селі, її діти, племінник-алкоголік часом приходив, та сусідка, на десяток літ молодша, що все-таки ходила, хай із костуром. Правда, іноді приїздили й працівники соціальної служби.