Володимир Лис - Іван і Чорна Пантера

Баба спробувала звестися на лікті. Впала на подушку.

— Нащо то вам?

— Ось наша гостя хоче дізнатися…

— Не треба, — сказала баба. — Не чіпайте…

І потім до Таумі:

— Я б їй могла розказати. Ти, внуцю, по-нашому знаєш?

— Ні, — відповіла Зінаїда Антонівна. — Хіба я перекладатиму.

— Ой, лишенько…

Баба заплющила очі, відвернулася. Лежала, наче мрець.

— Що будемо робити? — спитала Таумі англійською.

— Не знаю, — відповіла Зінаїда. — Ходімо. Може, в когось іншого запитаємо. До побачення, бабусю. Вибачайте, що потурбували.

Та коли вони були вже біля порога, стара Гапониха раптом ворухнулася, шарпнулася, знов попробувала звестися.

— Останьтеся, — сказала хрипко.

Як вони спинилися, пальцем ткнула.

— Ти їдна останься. Та, що біла, раз моя внучка по-нашому ни знає.

Таумі й Георгій Семенович покинули душну затхлу хату, Зінаїда Антонівна вернулася, присіла на край ліжка, куди показала баба рукою. Баба почала не відразу. Спробувала прокашлятися, та тільки натужно зарипіла. Зінаїда терпеливо чекала. Врешті-решт баба Пріська озвалася. Так, їй розказували, навіть не мама покійні, а бабця Вляна, тоже прожила, царствіє небесное, дев’яносто з гаком годків. Ну да, то вже як старі були, якось вони лісом ішли з кошиками, ягід набрали, то баба Вляна й сказали, як дорогу, перехрестіє, що за Кукурічками, де лісова дорога на Волицю, коло гірки лісної, де ще груша стара була, росла збоку, ну, мо’, ти не знаєш, бо ж не местная, минали. То як те перехрестіє проходили, баба й мовили — обминемо, внучко, цеє місце боком, бо тут, казали мої баба, що їм їхня мати, а мо’, й бабця казали, не помню, то колися, давно, ще за панського чєсу, та де там за панського, за польського, ну, то як я вже розпитувати почала з свеї деякої цікавості, то, кауть, баба Вляна, за польського время, перед французом ото, що в цеї місця колись приходив, то давно тоді в силі відьму забели. Ну й щоби шкоди пусля смерти не робила, то тра було не тико кілка осикового єй у груди вбети, а й опусля похоронити на перехресті лісових доріг, тоді, значиця, вже ніяким ділом, ніяким потугом з-пуд землі не встане, навіть найтемнішої ночі ци як місяць вельми великий світить. Ну, ме й оминули те перехрестіє, бабця перехрестилися, сплюнули три рази, я оглянутися попробувала, бо жи цікаво, як то відьма тамечки лежить і ци її ни зобачу, а воне кауть, ни озирайся, бо очі неїни можуть з-пуд землі світитися, вреда, мо’, й не зробить, та вночі може й приснитися. Ну, я дещо про відьом чула — й од бабці, і од сусідських дівчат, али про тую відьму ніц не, воне ніколи не розказували. Мо’, й ни знали, а мо’, й боялися чого. Ну, а я тоді, казала натужно баба Пріська, боялася довго заснути, щоби тая відьма ни приснелася. Все виділося, шо у вікно вона, окаяниця, заглядає. До зниможенія сибе довела, бабця Вляна мусили яйце на голові та плечах викачувати і сон до хати вечорами закликати. Ну, а мама покійні мої за те їм, що про відьму сказали, дорікали. А бабці строго-настрого наказали, аби мені ніц більш не гувурєли. Ну, бабця й самі не ради буле. Ни знаю ніц і всьо. Тико раз таки сказали, щоб я, раз вліяніє відьма на мене таки мала і вечірнього врока наслала, їдну хату в силі обминала. Бо тамечки живе праправнучка, ци як там, відьмина. Бо мала тая відьма дочку, од пана нагуляну. Ну, казали бабця, ци од пана, ци вчителя, що вчив панських дітей, і коли оточили люде хату, бо хтось пощитав, що діти в Кукурічках стали вмирати од злої відьминої сили, то дівчинки в хаті не було. Казали, що бачили, як той вчитель нібито перед тим раночком дитину до панського маєтку у Волиці вів. Ну, то таке… Ото і все…

Баба вмовкла, важко дихаючи, відкинулася на подушку. Очі її закотилися, тіло здригалося, мов у конвульсіях. А може, й справді в судомах… Зінаїда Антонівна злякано дивилася на неї і не знала, що казати.

— Йди вже, дитино, — прошептала баба Пріська. — Я все сказала.

Зінаїда звелася на ноги, що здалися наче не її, такі були ватяні й водночас важкі.

— Йди, чого стоїш, зморила мине тая мова, — сказала баба.

— Але ж… Чию хату вам наказувала обминати ваша бабця?

Баба тяжко, хрипко, з присвистом зітхнула. Хотіла видихнути якесь слово й не могла.

«Ну, бабо, ну ще трохи», — подумки попросила Зінаїда Антонівна.

— Нима вже теї хати, — сказала врешті Гапониха.

Але безжалісна Зінаїда вперто не хотіла покидати бабину оселю.

— Я відчуваю, що в селі хтось живе з нащадків тієї… ну, відьми, — викарбувала слова Зінаїда.

— Ой, Божечку мій, ясний та красний, — прошелестіла баба, спробувала осінити себе хрестом, та її рука безсило, як відірвана від дерева галузка, впала на стару зіпрілу ватяну ковдру.