Володимир Лис - Іван і Чорна Пантера

На подвір’ї школи снували дітлахи — перерва.

— Ми підемо туди? — спитала Таумі.

— Якщо бажаєте, можете сказати кілька слів як посол миру ООН.

З перебування Таумі Ремпбелл у Кукуріцькій школі лишилося тільки пару світлин на мобільнику сина Максима Руського — Олега. Лише кілька кукуріцьких учнів мали мобільника, а такого крутого, щоб фотографував — один Олег. Пізніше восьмикласник Олег намагатиметься за посередництвом батька продати ці фотки, перенесені на комп’ютер, різним волинським газетам і навіть одній київській, але всі дружно вважатимуть це вмілим монтажем, здійсненим спритним хлопчиком чи його сільським бізнесменом-батечком. Таумі Ремпбелл таємно перебувала в глухому поліському селі? Як посол миру ООН? Без охорони, телебачення і місцевої влади? Секретна місія? Киньте, шановні, вже б візит такої особи в українську глибинку неодмінно подали б як належить.

У школі Таумі Ремпбелл поспілкувалася з учнями, розповіла їм трохи на короткому уроці про Америку, модельний бізнес і місію ООН. А що візит вийшов спонтанним (за що вона просить вибачення), то подарувала пару календариків, які знайшла у своїй сумочці. Тицьнула парі-трійці дітлахів по долару, а одному навіть п’ять, зробивши їх неймовірно щасливими. Та найбільше пощастило маленькій білявій третьокласниці Настуні. Вона дивилася такими злякано-захопленими оченятами, що Таумі не тільки погладила по цій білявій голівці, а й ще раз заглянула до своєї сумочки. І вгледіла там свій перламутровий, оздоблений дрібними діамантами гребінь. Мить — і гребінець опинився на голові Настуні. Дівчинка щасливо заусміхалася. На її оченятах зблиснули сльози. Вона не підозрювала, що вмить стала багатійкою — діамантики коштували двадцять п’ять тисяч доларів. Вона була просто щасливою, не знаючи, що дорогою додому гребінця заберуть двоє безнадійних сільських хуліганів.

Після ж виступу Таумі (для неї обрали третій і четвертий класи) Зінаїда Антонівна нарешті зайшла до класу Софії Петрівни. Викликала її в коридор.

Ось їхній діалог.

— А ти, виявляється, подруго, не абихто.

— Не розумію, Зіно.

— Тоді здрастуй, пані відьмо.

— Відьмо?

— Хіба ні? Чи ти не успадкувала родинні навички? А я то гадала, чого мені часом так погано…

— Зіно, я прошу тебе… Що сталося? І тихіше, будь ласка.

— Я все знаю. Все, що ти так старанно приховувала.

— Господи, що я приховувала?

— Те, що ти спадкоємиця відьомського кодла…

Софія Петрівна захиталася. Зінаїда Антонівна підхопила її під руку. Посадила на підвіконня. Турботливо спитала:

— Все в нормі?

— Убий мене — не розумію, про що ти! — Софія Петрівна схлипнула, як ображена дитина.

— Дурепочко, — майже ніжно сказала їй на вухо Зінаїда. — Зараз ти нам все розкажеш і отримаєш за це добрі гроші.

— Але що я маю розказати?

Очі Зінаїди Антонівни зблиснули — тепер майже сталево.

— Іди, попередь своїх, що уроку не буде, — наказала вона. — Ну? І не здумай кудись втікати.

— Куди я…

— Іди, іди…

Доки Софія Петрівна пленталася до свого класу, де вела урок, Зінаїда поглянула у вікно. І здригнулася, а потім всміхнулася. Біля шкільних воріт стовбичив, переминаючись з ноги на ногу, чоловік у зеленій куртці.

Іван.

Про появу в Кукурічках Таумі Ремпбелл Іван довідався вранці од сусідки Марини. Рано-раненько Марина прибігла і ледве до хати вступила: ой, тітонько Панаско, а чи ви-те чули про дивну-предивну новину, та таку новину, що й в Кукурічках наших не чувано-не бачено-не гадано, ой би, сама не повірила, кобись од Уляни Стрейчиської не почула, а потім і не побачила. То ж ци знаєте, що до нас якась чорна пава приїхала, ну чиста негра, правда, Уляна каже — гей би не зовсім чорна, а мовби там’о, чоколядом обмазана, ну, так і сказала — чоколядом, бо не зувсім чорна, і каже, бачила, як коло дирехторської хати, де той пузатий Жорик живе зі своїми двома вчительками, то машина-таксувка спинилася, ну й шофйор вилазить, каже, а за ним і тая чоколядниця. Усенька в шкіряне зодягнута, ну як ото в кіно теї, що в гістапах наглядальниць показують, талько без гарапника. І до хата йдуть, а там дирехтур і дирехтуриха Сонька баньката виходєть, а потам і Зіна, Жоржика полюбовниця, котру Сонька ци то вдочерила, ци приручила, альбо як у селі кауть, навмисне в хату взяла, щоби всіляким зіллєм напувати та мухоморчиками годувати. Тико скажу вам, кумонько Панаско, скажу вам, не видко, щобись тая Зінка приєджа зі світу сходила. Бабера нічо, ну не такая ж худюща, як ота Нісманова вчительша, Льонка чи Лінка, Бо їх там відає. А ото Лєнсєйчик Мартошин казав, сам бачив, як недавно у лісі вчителька тая самого Ростіка Муравля духопелила. Той, каже, бачив, бо ж по трускавки лісові ходив, то угледів, на учілку накинувся, ну, Ростік, то ж такей кобиляка, що любу поборе, а з тюрми, певно, на бабське добро голодний вийшов. Ой, то вона єго відлупила, що Ростік зігнувся, на траву впав, мо’, там і досі лежить, мурахи доїдають, бо ж у селі не видко єго. Ну, там ще, казала Мартоха, ваш (стишено) Іван був. Мама Панаска — ти що, Марино, перехрестись, Іван до баби й не підступиться, а на тую вчилку молиться, бо ж нащось єму аглицька мова тре. Ну-ну, тітко Панаско, знаємо ту аглицьку мову — Марина. Али ж ви мине геть з толку збили, вже й забула, що я казала. Ой, та про ту приїжджу, що як ніч темна, ну не зовсім ніч, а присвіток, бо ж ото чоколядна. То Уляна каже: щося там побалакали, потому до Зінки-вчительши пуйшле. Мо’, які родичі неїни. А мій Володько, як почув: якеї родичі, то ж, певно, їм перекладачка потрібна. Бо ж приєджа, певно ж, ні бум-бум по-нашім, по-кукуріцьки. Ну ме обсуждаем, а Володька сміється — ви ще, бабо Уляно, каже, скажіть, що до Кукурічок ота, що в Києві було, по тілівізурі показували, ну він же казав, як звати, Володько, ни наше якесь імення, язика мона поламати. Що вона, каже, тая мондель, точно, моделька, так і сказав, до Кукурічок приїхала… Ну, сміється окаянець з бабів дурних, мусила по загривку тріснути. А він регоче — тож типерка, каже, у Кукурічках моди всяки показуватимуть, тико тре по наших калюжах дошки прокласти, щоби дівкам було по чім ходети. Ну, я вже й сама почала сумліватися, ци дєдина Уляна ни бре, али ж цікавість взяла. Кажу до Володьки, як Уляна пуйшла, пуду в бар, мо’, там наш батечко застрєг. А він — та нє, він, певно, уже з тою моделькою любов крутить, а мо’, у барі в Руського чи Круцихи коняком єї поїть. Ну, не зараза же, хоть і рідний син, абись школу швидше, лобуряка, кінчав, казала ж мому охвермі, що не тре у сорок літ родити, бо будєк виросте.