Володимир Лис - Іван і Чорна Пантера

З Володьком Іван влаштовував гру — вдавано лякався, ховався в другій кімнаті, а то й через вікно вилазив. Хоч насправді бриття того ні тріньки не боявся, ну, може, ледь-ледь, навіть любив, як бритва коло вуха джеркотить, як пчілка без жалка, жужукає. І щоку лоскоче. Іван ще й підсміюється: хі-хі, лоскітно. Володько, ти того, помаліше, жартує, бо борода моя полетить, не зловиш, хе. Ну, теперика мусив сам бритися. Бо ж Володько в школі, батько єго, певно, хропака досі дає та з перепою вчорашнього й руки труситимуться, то ще, чого доброго, поріже. Нє, хай, сам. Ци він не мастак, раз до дівки та ще якої збирається!

Проте зирнув Іван у зеркало й засумлівався. Ни така вже й велика борода у нього за ці два ци три дні виросла. То ж казав Руський, що в нього модняцька щетина, дівки таких люблять. То чом би й гамериканці не полюбити, коли то вона типерки у Кукурічках? А як ни вона, то на чо й старатися?

Так думав Іван і подобався собі бородатим (ну трішки, ну кущики стримлять, али ж модно) все більше й більше. Али другий Іван десь із-під припічка, а мо’, з-за образків (нє, ліпш з-за печі) озвався докірливо:

— Лінивий ти, Іване. Навіть для гамериканської пантери ни хоч постаратися.

А мо’, промовлєв тато Микола, альбо єго дух, що з хати, певно ж, досі не вивітрився…

Та Іван сказав другому Івану, вредному, як павук над ліжком, що от-от вночі впаде на Йвана:

— Вона може й поїхати, я не зобачу, а казали ж мама, що як ни полюбить на брудно, то на чисто трудно.

Все ж якщо не голитися (ну, Іване, хай бу, Іване, сказав собі Іван), то хоч добре вмитися — так він вирішив. І на подвір’ї, коло прилаштованого на стовпці умивальника Іван добряче похлюпався, старанно тер щоки й шию.

— Що сталося, Іване? — спитала мама, котра визирнула з-за хати.

— А чо сталося? — розважливо відказав Іван. — Що мені замурзаним ходити? Вмиваюся, то й умиваюся.

Мама підійшла, стала зовсім поряд, й Іванові захотілося хлюпнути на себе уже відро води. Та в умивальнику вода вже кінчилася, то й умивачка Йванова мусила кінчитися.

— То, мо’, до Тамарки надумав таки піти?

— Чого б то серед будного дня?

— А як надумав, то й ходи…

Мамин голос був поблажливим. А й правда, минулої неділі навідувався Тамарин сусіда й родич дядько Митро. Нібито маму Панаску провідати, ну, казав, до родичів у Кукурічки навідувався, дай, думаю, і до Панаски заглєну. Ну, хитрий дядько Митро. Бо слово за слово, та й перекинулася мова на сусідку Тамарку, до якої, таки правда, Іван в кінці весни приходив буцімто свататися.

— Ну, мона й того, Іване, — сказав Митро. — Дівка ж пропадає, хай і не зовсім путяща, али зате роботяща. Ви-те би вдвох і надумалися, і діло склали. Я й тобі ж, і Тамарці не чужий чоловік, то кепського діла не нараю. То як, Іване, прийдеш?

Не Іван, мама запевнила — аякже, обязательно прийде, та ж збирався ото, та альбо дощ, альбо робота, а Тамарку Іван пам’ятав, чом би й нє? А раз пам’ятав, то й прийде, хоть би й на ту неділю.

«Молотіте, мамо, молотіте, хай полова розвіється», — подумав Іван десь чуваними словами.

Він-то ни забув Тамарки, али що поробиш, як ото з тілівізора чорна пантера визирає та Іванові підморгує. Іван подумав, що тре буде пояснити мамі, чого ото надумав костюма вдягати празникового. Спершу хтів таки збрехати, що до Тамарки піде, хай не свататися, то провідати. Та маму дурити не годилося, ще прищ на язиці вихопиться чи на руці бородавка.

То сказав, що в учительки Зіни Антонівни має ниньки геньби екзамена здавати. То й мусить вмитися і придягтися.

— То як до вчительки йдеш, хоч би бородєку поголив, — сказала мама.

— Та я, може, зусім з бородою ходитиму, — пообіцяв Іван. — Як волицький батюшка, такую одпущу і тоді в монахи запишуся…

— Я тобі дам у монахи!

Чутно, що мама Панаска начеб перелякалася. А Іван подумав, що монахом і не кепсько бути, сиди собі та пузо почухуй, він сам у кіні бачив. Ну, там, може, кадильницю батюшці піднеси.

«Молитва», — підказав хтось Іванові.

Молитов Іван знав мало, сяк-так «Отче наш» проказував.

— То, Іване, тобі не пузо чесати, — сказав Іван вголос і, пирхнувши, як кіт, пішов до хати по рушник.

І ось прибраний і напахчений тройним дікалоном, мало ни цілою блєшкою, вилитою на лице й маринарку, стоїть Іван перед шкільними ворітьми. І диво стається — найбільше диво в світі, яке могло статися на цій грішній планеті. Із дверей школи з’являється Таумі, чорна пантера, вся в костюмі із чорної шкіри, тико на шиї білою косинкою пов’язана.