Володимир Лис - Іван і Чорна Пантера

— Ти викопав череп?

Зінаїда це навіть не вигукнула, а швидше зойкнула.

— Так, — засоромлено підтвердив Іван. — Мені… Мені було вельми страшно… Тієї ночі тико місяць світив і то не всіди… Бо ж хмарно було… І вітер у лісі вив та й тая, совиця, кричєла. Ну, я ще пса сусіцького з собою покликав. Тико він втік з цього місця, як я став копати… Та я… Я таки викопав того черепа… І з собою забрав, а місце зновика землею засипав…

Іван схлипнув, і з його очей потекли рясні сльози.

— Мине… Мине… Борик обманив… Обдурив… Бо скільки я той череп ни тримав і які слова ни промовлєв, а зостався таким, як був… Господи мій миленький, — він хлипав і витирав сльози, — же тико хотів стати, як усі людоньки. Як людиночки наші…

— Що він каже? Чому плаче? — спитала, звісно, англійською, Таумі.

Коли Зінаїда переклала, Таумі раптом також затрусилася. На якусь мить їй здалося, що перед нею розступилася, розверзлася земля й вона бачить під собою безодню. В цю безодню летів увесь її світ. Її дотеперішнє життя й уявлення про цей світ.

— Why? — простогнала Таумі. — What for? [16] Навіщо? Як так? ( англ. )

Зінаїда здивовано озирнулася на гостю, і цієї миті їй стало також страшно. Вона побачила нещасного Івана, з якого насміявся цей бевзь, Борис Тищук, тут вночі, посеред лісу, на заклятому перехресті. Івана, який розкопував могилу відьми, аби дістати її череп.

«Він схотів бути розумнішим, таким, як всі, — подумала Зінаїда, і в неї стали підкошуватися ноги. — Хоч би не впасти, Господи… Я підозрювала, що він усвідомлює свою інакшість, але… Як же йому живеться на цьому світі?»

— Спитайте, де він подів черепа, — сказала Таумі. — Де зараз той череп?

Зінаїда спитала. Іван відповів, що череп закопав за селом, під старою розкарячкуватою сосною. Ну, там, за Федьковим урочищем.

— Я хочу побачити цього черепа, — забажала раптом Таумі.

І коли Іван дізнався про це бажання богині-гості, сльози враз висохли на його щоках, він засяяв, як нова копієчка, і затремтів — уже од щастя.

«Я хитрий», — подумав Іван.

А вголос промовив — так і так, він згоден, аякже, согласін показати те місце. Та тико он їй, нашій гості.

— Чому, Іване Миколайовичу? — спитала Зінаїда.

— Бо так тре, — хитрував далі Іван. — Бо то моя тайна. Кому хочу, то й показую. Не всім же череписько бачити. Всього-того, розговор окончін. Одвезіть нас до теї сосни.

Насправді ж йому хотілося, ну, раптом, ну, захотілося, аж млосно в грудях стало, лишитися удвох, сам на сам зі своєю (так, так, ну хіба вона не його?) чорною пантерою. Хоть на хвилиночку, хоч на секундочку, та удвох.

Георгій Семенович начальницьким тоном почав був заперечувати — як так, хто тут командує, але Зінаїда Антонівна його спинила.

— Буде так, як каже Іван Миколайович, — рішуче сказала вона.

І щось таке було в її голосі, що Георгій Семенович покірно стулив директорського писка. Тим більше, що Зіну несподівано підтримала Софія Петрівна. Соню Петрівну обліг страх — вона відчула, що ні, ні за які гроші вона не хоче бачити черепа своєї далекої пращурки-відьми. Проживе без цього видива, бо вона себе знає, як побачить — все життя мучитимуть кошмари, уві сні й наяву.

І ось щастя — Іван і Таумі Ремпбелл, Іван і обожнювана чорна пантера виходять біля старої, схожої чи то на живий тризуб, чи вила-трійчата, сосни. Вона наче колись, молодою сосонкою захотіла збігти на невеличку піщану гірку, та сил не стачило. Так і завмерла біля підніжжя.

— Де вас чекати? — хмуро буркнув Георгій Семенович.

— Ми самі прийдемо, — одказав Іван.

Машина рушила — поволі, натужно, не хотячи.

— Ще, чого доброго, цей бевзь зґвалтує нашу гостю, — сказав Георгій Семенович. — Ну, або спробує зґвалтувати. І що тоді? Хто відповідатиме? Світовий скандал…

Зінаїда Антонівна майже ніжно торкнулася його плеча.

— Вибач, ти хоч і директор, але, здається, ще більший ідіот, ніж цей нещасний чоловік, — сказала вона.

— Твою матір, — лайнувся директор. — Що ви з мене хочете, баби?

— За дорогою слідкуй, — порадила Софія Петрівна. — А то можеш скоїти першу в історії Кукурічок аварію.

Іван, лишившись удвох, спробував пригадати якісь англійські слова, та вони, на диво, геть усі повилітали з голови. Склалися в ключ і полетіли над лісом, далі над селом, як журавлі.

«Верніться», — попросив Іван.

Слова не верталися, тож він зітхнув і, оскільки лопати не було, взявся руками розгрібати пісок під сосною. Таумі стояла поруч і думала, що наближається закінчення найбільшої комедії, а може, й трагікомедії її життя. Нехай, лишилося небагато. Щемний жаль до цього чоловіка огортав її. Як йому допомогти? Ніяк, зрозуміла вона. Цей чоловік, може, й напівідіот, а може, й ні, певно ж, її любить, кохає, безтямно кохає, обожнює, підносить на таку висоту, якої вона досі не знала. Що вона може запропонувати у відповідь? Віддатися? Навіть цього не може, не може цього уявити. Та й де? Тут, на траві у лісі, у чужому напівдикому краю? Траплялися у неї ще й не такі авантюри. Ні, вона його не боїться, зовсім не боїться… Вона… Їй просто холодно, сумно, прикро, прикро не так від цієї безглуздої поїздки, коли вона піддалася на шантаж… Прикро за щось більше, чому нема назви… Сумно, бо… Бо такої осені ще не було в її житті…