Володимир Лис - Іван і Чорна Пантера

— Нащо мені? — розгублено сказав Іван.

— Бери, бери, — сказала Зінаїда і закрила його пальці у жменю. — Дають — бери.

— А б’ють — утікай, — лукаво озвався Іван.

Гіркою була для нього мить прощання з тією, котру любив… Господи, невже він любить її більше за маму? Виходить, більше…

— Спасьїбо, Джон, — сказала Таумі і ледь-ледь торкнулася своєю обцілованою стількома щокою об неголену, колючу Іванову.

Тут Іван згадав два англійські слова.

— Гуд бай, чорна пантеро, — сказав він.

Коли Зінаїда переклала два останніх слова, Таумі Ремпбелл посміхнулася.

І ось машина рушає. Зникає за поворотом сільської вулиці.

«Сон пройшов», — думає Іван.

Він тюпає додому. Мама свариться, та не дуже. Іван простягає їй американські гроші.

— Свят, свят, Іване, що то? — дивується мама, яка ніколи не бачила доларів.

— Теї гроші, що в Гамериці…

— Ти не вкрав, Іване? Де взяв? Учителька дала?

— Золотая ангелиця, — каже Іван і йде за хлів.

Там він бере візка для гною й лопату-городника. Акуратно обчищає візка.

— Іду помагати, — каже до матері.

Та вона вже не чує. Побігла до Марини, хвалитися ненашими грішми. Іван прямує через всеньке село, до розкарячкуватої сосни. Знаходить черепа і закопує під сосною. А тоді знайшов те місце, де лишила слід свого чобітка Таумі. Там, де земля була твердіша. Акуратно повантажив землю зі слідом на візок. Він знав, що далі зробить. Землю із дорогоцінним слідом привезе додому, а навесні посадить у те місце, де ступала нога чорної пантери, насіння великої червоної ружі. Такої, як під вікном у вчительки росте, сам бачив. Мусить із сліду цеї жінки вирости квітка незвичайна, небаченої краси. Для нього, Івана.

Через тиждень після повернення до Сполучених Штатів Таумі згадувала мандрівку до далекої загадкової Юкрейни, як дивний сон. «Невже це трапилося зі мною?» — питала вона себе. Був Київ, дурний конкурс, нехай так. Але чи була поїздка в далеке юкрейнське село серед лісів? Чи був їжак на дорозі? Поїздка до місця, де похована місцева відьма, череп, вона, Таумі, на руках у місцевого аборигена з поглядом дауна, дитини і філософа водночас?.. І раптом до Таумі прийшла думка, що тільки це й було справжнім. Їжак, ліс, заєць, цей бідолашний чоловік… А пластина? Така, як у Джавіртана. Це пояснювалося просто: предок цієї жінки міг захопити пластину-трикутника в Африці, вона могла бути копією, або копією була та, що в Джавіртана.

Таумі не знала, що старий Джавіртан нагадає про себе. Ще через тиждень після її повернення на мобілці озвався голос Ніколь:

— Тут телефонує якийсь містер, каже, що він адвокат покійного містера Джавіртана Тампереств’є. Йдеться про заповіт цього пана.

— Джавіртана?

— Очевидно, так.

— Більше він нічого не сказав?

— Окрім того, що може прислати офіційне повідомлення про місце й час оголошення заповіту. Сказав, що в списку осіб, яких заповіт стосується, є й ваше прізвище.

— Тоді давай пану адвокату мій номер.

Сухуватий чоловічий голос після напівофіційного напівкомпліменту про красу міс Таумі повідомив, що такого числа, о такій-то годині в офісі товариства захисту і розповсюдження таїтянської культури відбудеться оголошення заповіту пана Джавіртана Тамперествє його нотаріусом. Оскільки у списку осіб, які… Бажана присутність… Тим більше такої особи…

Таумі відмовилася бути присутньою і попросила надіслати копію тієї частини заповіту, яка стосується персонально її.

І ось через десять днів вона тримає в руках привезену помічником адвоката, смаглявим молодиком явно латиноамериканського походження, коробку — дерев’яну, з вигадливим візерунком на кришці. У копії заповіту написано: «Заповідаю міс Таумі Ремпбелл, громадянці США, супермоделі, дерев’яну інкрустовану і гравіровану коробку з вмістом цієї коробки і правом розпорядитися предметами, які знаходяться в коробці, згідно з її волею й бажанням. Джавіртан Тампереств’є».

Молодик вручає їй запечатаний сургучем пакетик.

— Там шифр для відкриття коробки, — каже він.

Він явно щось чекає. Чайових чи того, що коробку відчинять при ньому? Чайові він отримує, коробку Таумі відчиняє сама. У ній щось загорнуте у полотно. Коли Таумі розгортає полотно, то скрикує — там людський череп. Вона ледве не впускає його на підлогу. Руки в неї тремтять. Кладе череп на стіл. Вона здогадується, чий то череп. На дні коробки Таумі, прийшовши до тями, помічає аркуш паперу. Повагавшись (чого боятися?), бере до рук і читає. Лист Джавіртана, може, й останній лист старого в його житті. Явно писаний тремтячою рукою: