Марина Гримич - Second life (Друге життя)

Уранці, поки Марина ще спала, Артем із Дейвом зварили на вогні каву, а коли вона встала, засмажили яєшню з беконом, також на вогні.

Цього ранку Артемові вперше за довгий час було гидко від того, яким він став, і ще гидкіше — через те, що це бачить Марина. Вона була досить добре вихована, аби вдавати, що нічому не дивується і все розуміє. Однак сам Артем відчував — надто довго затримався у стані депресії, і це вже смішно: «Мальчик обиделся, потому что он невостребован! Бедный, бедный мальчик!» Так колись бабуся казала про одного нікчемного балеруна їхнього театру, якому не дали станцювати головну роль і він через це на радість усім звільнився.

Артем не хотів, щоб його так сприймали. До Марининого приїзду він цілком добре уживався зі своєю депресією, однак тепер, другий день поспіль, він ненавидів свій стан і себе в ньому. Цілий ранок він демонстративно намагався бути нехай не веселим, то принаймні жвавим, однак актор із нього був нікудишній.

Артемові хотілося поговорити з Мариною, однак не знав, з чого почати.

Вона ж, помітивши зміни, зачепила його сама:

— Вгадай, що я привезла, Тьомо!

І вона показала йому грубу книжку.

— Невже Дюма? — затамував подих він.

— Так!

Артем посміхнувся. Уперше за кілька місяців. Це було кумедно. Колись до кісток раціональний Тім і Арчі, [34] Тім і Арчі — дві короткі форми імені «Артем», адаптовані до англійської антропоніміки ( прим. автора ). який і кроку не ступав без власної вигоди, за місяць перетворився на класичного трейлер-треша, [35] Компілятивний термін автора, що перскладається як «покидьок з трейлера». чи пак лузера, а тепер ще й збирається сантиментувати над солодкою брехнею про життя французького королівського двору, написаною для невдах, які самі не можуть нічого досягти, тому воліють жити в уявному світі.

Марина й Артем, як і колись у дитинстві, вмостилися на ліжку, і вона почала йому читати вголос перший розділ.

Слухати в цій забутій Богом місцині, з безкінечними депресивними просторами, депресивним трейлером, депресивним хирлявим ліском, депресивним цвинтарем старої сільськогосподарської техніки, з двома напівдикими собаками і одним напівдиким чоловіком, — слухати в цій депресивній реальності про віконтів, мушкетерів, королів, королев видавалося принаймні чудернацьким. Але то була улюблена казка дитинства. Артем розслабився і незчувся, як заснув.

Здається, за багато місяців він уперше виспався.

Збудив його бабусин голос.

«Тьомо, вставай!»

Артем здригнувся і буквально вистрибнув з ліжка. Марини поруч не було.

Він знайшов її й Дейва на звалищі сільськогосподарської техніки.

— Please, please! [36] Ну, будь ласка, будь ласка! ( англ. ) — про щось благала Марина Дейва.

Дейв розгублено мацав старого трактора, ходив навколо нього, кректав, зітхав.

— Добре, що ти прокинувся, Тьомо! — зраділа вона. — Виспався?

— Я б іще поспав, але мене розбудила бабуся.

— Справді? Який збіг!

— Тобі вона також снилася?

— Ага.

— Якою вона була?

— Власне, я її не бачила. Я спала солодким сном, однак зненацька почула її переляканий голос «Де Тьома?» і прокинулася. Серце калатало несамовито, як тоді, в дитинстві, коли ти вві сні звалився з ліжка і закотився, не прокидаючись, під стіл.

— Ну ти тоді й отримала від бабусі! — усміхнувся Артем.

— Ти, пам’ятаєш? Я вклала тебе спати, а сама пішла в свою кімнату і ввімкнула на всю катушку музику, знаєш, отой старенький програвач з платівками на 78 обертів? У нас була колекція латиноамериканської музики. І я собі танцювала в кімнаті, наспівуючи на повен голос «а я ріва, я ріва!», як тут у двері подзвонили. Це була твоя бабуся. Вона спитала: «Тьома спить?» Я кивнула. Коли вона зайшла до спальні, то тебе там не знайшла. Натомість було відчинене вікно. Вона влетіла до вітальні, і вигукуючи точнісінько так, як тепер у моєму сні: «Де Тьома?» Я перелякалася, вбігла і собі у спальню, а тебе і справді ніде нема. Я голосно заревла. Тоді ти прокинувся і виліз із-під столу!..

Вона замовкла і довго дивилася на нього, неначе намагаючись зрозуміти, як із того маленького хлопчика виріс оцей чоловік, пригноблений депресією.

Він так само не відводив від неї погляду.

— Що? — спитала вона, і це означало: «Чому ти так дивишся на мене?»

Артем не наважувався її попросити про одну дивну послугу, яка, йому здавалося, зараз могла б йому допомогти.

— Та кажи вже, — нетерпляче проказала вона.