Марина Гримич - Second life (Друге життя)

Артем не помітив двозначності його останніх слів, не звернув уваги на Серафимів жарт. Він думав про своє:

— Тобто ти — це щось подібне до Головного адміністратора веб-сайту «Second life», який має ключик до всіх віртуальних просторів усіх юзерів?

— Ну, не до всіх, а лише до тих, які в моєму списку…

— І як тобі це? — спитав Артем.

— Не знаю, я не замислювався. Це моє життя.

— Друге життя? — запитав Артем те, що вже давно намірявся запитати.

Йому було цікаво, чи Серафими такі, як він, тобто зроблені з того самого тіста, що й люди? Отже, чи був Серафим колись звичайною людиною, такою, як і Артем, чи Бог створив його як окремішню касту?

Серафим лукаво глянув на нього і у відповідь лише усміхнувся.

Тим часом вони спустилися в котлован, виритий для чергового багатоповерхового будинку. В котловані було вже вкопано стовпчики для фундаменту, однак вони стояли в воді. Як завжди, інженери, не маючи мапи підземних вод Києва, зробили неправильні розрахунки.

Серафим з Артемом пересувалися з одного кінця котловану до іншого, перестрибуючи зі стовпчика на стовпчик, як колись у дитинстві Артем з Мариною.

Саме з таких котлованів, а практично з неохайних грязьових ям, виростали багатоповерхівки, які здавалися людям фантастично красивими. Щось на зразок Летючих Кораблів.

І лише згодом, через десятки років, ці красені ставали холодними потворами із запльованими під’їздами, загидженими сходовими клітками, смердючими сміттєпроводами. Ugly and disgusting. [38] Потворний і бридкий ( англ. ).

«Може, і мої девелоперські проекти з часом стануть ugly and disgusting, здаватимуться такими самими потворами, як і „многоетажки“, побудовані в радянські часи», — розмірковував Артем, перескакуючи за Серафимом з одного стовпчика на другий, як колись за Мариною.

І ось вони опинились на протилежному боці котловану. Треба було вибиратися нагору тими грузькими стінками ями. Це було найтяжче. В дитинстві бувало, що вони з Мариною дерлися нагору, ковзаючи ногами по слизькій глинистій землі, чіпляючись за коріння, потім на півшляху зривалися і сповзали разом із шматком грязюки вниз, у те котлованяче озеро. Потім хтось один, найчастіше Артем, вилазив першим нагору і витягував іншого, тобто Марину, за руку. Вони прибігали додому брудні й довго відмивалися, намагаючись замаскувати сліди злочину, однак сховатись у тій комунальній дійсності було неможливо. Обов’язково лишалися знаки: на сходах, на мокрій дірявій ганчірці перед дверима для витирання ніг, у ванні, де вони милися, на одязі, який вони намагалися запрати. І завжди ввечері вони отримували «наганяй» від батьків і бабусь, а коли їх питали, що вони в тому котловані «загубили», то самі собі дивувалися: і що може бути привабливого в тій глибокій брудній ямі?

Ще на тиждень їм вистачало батьківського прочухана, щоб обходити котлован десятою дорогою, але потім він знову починав їх притягувати, як магнітом. Артем з Мариною кружляли довкола нього, поки хтось із них (найчастіше Марина) не спокушав:

— Давай?

На це хотілося відповісти запитанням: «А що нам за це буде?» — однак страх осоромитися перед Мариною був сильнішим, аніж страх перед батьками.

І вони, взявшись за руки, з’їжджали на ногах униз, у глибоку яму, до дивного штучного грузького озерця.

Лише тепер, рухаючись за Серафимом, Артем нарешті зрозумів: для них із Мариною це був шанс потрапити в майже потойбічний світ, в майже підземний світ, в існування якого вони, звичайно, не вірили, оскільки виростали в атеїстичному суспільстві, однак у який їм дуже хотілося вірити.

Серафим якийсь час вивчав «стінку» котловану, потім спритно схопився за корінь, що стирчав із неї, і, обіпершись правою ногою на камінчик, пружно викинув своє тіло нагору.

Артем зробив те саме. Це було легко. Не так, як у дитинстві. А ніби в комп’ютерній грі, у віртуальному просторі second life.

Коли Серафим з Артемом вилізли з котловану, вони опинилися на пустирі, розчищеному від старих одноповерхових міщанських будинків і старих міщанських садочків.

Тепер там були купи старого сухого сміття — уламки стін, стільців, шматочки шпалер, оббивки меблів, діряві каструлі, олов’яні ложки. На цих горах проросли сині квіти. Саме такі росли на київських пустирях, що запанували на місцях розвалин так званого приватного сектора, який колись займав велику частину старого Києва.

Зараз таких квіток у Києві нема. А тоді були. Артем запам’ятав їх, бо саме з них він зробив і подарував перший у своєму житті букет.