Марина Гримич - Second life (Друге життя)

Марина бігла, задихаючись, поряд з John Deere і кричала:

— Ну як, Тьомо, як? Що ти відчуваєш, Тьомо? Кажи!

— …Як на світ народився, Манино, — шепотів він тремтячими губами.

На приступці трактора стояв Дейв. Він зняв свою чорну синтетичну шапку з білими оленями і махав нею, як прапором перемоги…

Артем глибоко зітхнув, неначе ще раз скинув з себе напругу, як тоді, на Дейвовій фармї.

Він знову повернувся в реальність, у реальність «потойбічного світу», де опинився, у реальність, із якою йому треба було змиритися.

Власне, він і не дуже опирався. Як не дивно, його не точив жаль через втрату життя. Можливо, той жаль іще прийде до нього, але Артем цього поки що не знав.

Він зліз із підвіконня, кинув прощальний погляд на фіолетові флокси у дворику (до їхніх кучерявих «шапок» поприлипали мокрі руді листки каштана) і рушив на пошуки Дейва.

Як не дивно, на цей раз він досить швидко знайшов «ванну» кімнату комунальної квартири свого дитинства, а точніше, псевдованну псевдокомунальної квартири псевдодитинства. Однак, зазирнувши туди, він зауважив зміни: Дейва на ліжку вже не було. Лише валялася зібгана жужмом рожева ковдра совєцького зразка з двома білими смугами.

Треба було міняти тактику. В потойбічному світі пошуки слід вести принципово інакше. Але як? Не за логікою, це точно. Принаймні не за бізнесовою логікою, якої його навчали в університетах.

Артем вирішив вийти надвір. Надто довго він блукав приміщеннями, хотілося дихнути свіжим повітрям, якщо воно тут може називатися свіжим. Адже тут не існує ні запахів, ні смаків, ні звуків…

Згадуючи типові проекти старих київських будинків, він припустив, що десь тут, по ідеї, має бути чорний хід. Артем роззирнувся. Справді, за поворотом коридору помітив великі масивні двері.

Артем прочинив їх і відчув прохолоду. Відчув швидше не фізично, а ментально. Бо завжди, коли він виходив на «задні» сходи, його обгортав прохолодний морок, здавлював своїми бридкими холодними лапами страх, точніше, не страх, а так собі, страшок.

Скільки разів у дитинстві йому доводилося, затамувавши подих, збігати вниз із сміттєвим

відром, перескакуючи через дві сходинки, а потім так само летіти нагору!

Це завжди була моторошна процедура. Здавалося, що от-от привідчиняться якісь із двері і звідтіля вилізе «чорна рука» або виїде «жовтий гроб на колесиках», знаменитий персонаж міського дитячого фольклору.

Тепер страшно не було. Не було і моторошно. Все найстрашніше вже сталося: він помер. Помер у свої тридцять три роки. В порівнянні з цим фактом і гроб на колесиках, і чорна рука знецінилися.

А шкода. Хотілося ще раз відчути той страх. Хотілося ще раз побути в тій шкурі. В людській шкурі.

Ось і закінчилися сходи, й Артем прочинив важкі двері і вийшов у двір.

…В очі яскраво сяйнуло сонце, і він знову примружився.

— Ну як? — почув він знайомий голос.

— Та так, нічого, — відповів Артем.

Очі його ніяк не могли призвичаїтися до світла. Він, здавалося, осліп.

— Ходімо, — сказав Серафим.

— Я нічого не бачу!

— Не переживай. Тут таке буває.

Артем рушив.

Іти було дуже легко. І було зовсім не страшно впасти, бо практично він наче плив повітрям.

— Куди ми йдемо? — спитав Артем, крізь примружене око спостерігаючи за Серафимом, що неначе був облитий сонячним промінням.

— Просто гуляємо, — спокійно пояснив той. — Обережно, дивися під ноги! — розсміявся він, знаючи, як Артему важко розглядати навколишній світ крізь щілинку ледь розплющеного ока.

— Де ми?

— На «стройці»!

Справді, під ногами були якісь бетонні уламки, з яких стирчав дріт, розкришена цегла. Треба було через усе це переступати. Скільки таких будівельних майданчиків під назвою «стройка» Артем облазив хлопчиськом!

Очі потроху звикли до світла, і він побачив, як Серафим легко перескакує, неначе перелітає, то з купи будівельного сміття на бетономішалку, то з неї на купу побитої цегли. Він явно приколювався, адже можна було цілком обійтися без перестрибувань, а обережно йти, як Артем.

— Що ти робиш? — спитав Артем у нього.

— Та так, граюся…

— Подобається?

— А чому б і ні?

— А що тут прикольного — блукати по стройці?

— Ти нічого не розумієш. Це у тебе стройка, А в інших — інше. Я ж пояснював тобі, що кожен за своє життя спроектував собі «той світ», свій потойбічний світ, друге життя, second life. У кожного він інакший. Саме тому я досі не вмер з нудьги. — Серафим розсміявся з явного оксюморона щодо власної смерті, адже Серафими безсмертні.